Профілактична медицина - Розвиток медичної гігієни в радянські часи
Неділя, 11.12.2016, 16:43
Головна Реєстрація RSS
Вітаю Вас, Гість
Форма входу

Меню сайту
Реклама
Додай сайт
Статистика
Пошук
Block title
Спорткомплекс
Дошкольное развитие ребенка Обучение акробатики
Реклама
Мікробіологія
Попередження
При будь-якому використанні матеріалів сайту - посилання на http://profmed.at.ua обов'язково.
Санітарно-епідеміологічний стан України до революції, у пореволюційні роки був дуже тяжкий. На всій території поширилися епідемії паразитарного тифу, холери, іспанки та інших інфекційних захворювань. Епідемія холери, що спалахнула в Україні 1920 p., забрала життя тисяч людей. Найбільше лютувала ця хвороба в Донецькій, Харківській, Катеринославській губерніях і Одесі. Цей період також характеризувався масовим поширенням черевного тифу. Найбільше епідемія охопила Донецький, Харківський, Чернігівський повіти й Одесу.

За офіційними даними, загальна кількість захворювань на холеру в Україні сягла 10 148 випадків. На черевний тиф на той час захворіло 85 тисяч осіб. У 1921 — 1922 pp., коли особливо гостро відчувався голод, холера спалахнула з новою силою. В Україні зареєстровано 43 955 захворювань. Смертність становила 50—60%. Одночасно з холерою росла захворюваність на паразитарний тиф та інші інфекційні захворювання. Сотні тисяч людей, котрі голодували, вирушали на пошуки хліба в урожайніші регіони, але помирали в поїздах, на вулицях та на дорогах. Міста, вокзали, дитячі будинки були переповнені голодними. Лікарні не могли вмістити всіх хворих. В Україні не було жодної губернії, де б не лютувала холера.

У такому самому становищі опинилася і Росія. Епідемія грипу розпочалася 1918 р. За цей рік у Москві, Петербурзі, Астрахані, Казані, Самарі, Саратові, Самарканді та інших містах зареєстровано 41 289 випадків холери. У 1919—1920 pp. усю країну охопила епідемія висипного тифу, а через рік почалося поширення малярії.

У занепаді були водопостачання, каналізація, асенізація та різні об'єкти комунального господарства, від яких залежав рівень захворюваності. Звичайним явищем у більшості міст України було те, що бракувало води. Каналізація була лише в Києві, Харкові, Одесі і Катеринославі. Подвір'я і квартири стояли брудні і в багні. Усе населення мусило брати участь в очищенні населених пунктів, у боротьбі за ліквідацію епідемій. Великий внесок у цю справу зробив професор Л.В. Громашевський, котрий очолював Одеську дезінфекційну станцію.

У 1918 p., після Жовтневої революції, створено Народний комісаріат охорони здоров'я, який очолив М.О. Семашко. Він організовував заходи боротьби з епідеміями та соціальними хворобами, з охорони материнства і дитинства, створив у Москві кафедру соціальної гігієни та мережу наукових інститутів.

В Україні Народний комісаріат охорони здоров'я створено в 1919 р. Санітарно-епідеміологічний відділ, що входив у структуру Народного комісаріату охорони здоров'я УРСР, став першим офіційним органом, який здійснював керівництво усією санітарно-епідеміологічною діяльністю в республіці. Першим керівником санітарно-епідеміологічного відділу Народного комісаріату охорони здоров'я був В.Г. Соболев, а з 1922 р. цю посаду обіймав О.М. Марзеєв.

Одночасно було створено Вчену медичну раду, в обов'язки якої входив розгляд науково-практичних питань у галузі медицини, зокрема гігієни. Очолив раду учень  Мечникова професор Л.О. Тарасевич. 1920 р. з'явився Державний інститут охорони здоров'я населення, до складу якого входив санітарно- гігієнічний інститут. Пізніше було відкрито Академію медичних наук. В Україні президентом Академії наук був відомий учений академік Д.К. Заболотний.

1922 р. видано декрет "Про санітарні органи республіки", де було викладено завдання, права й обов'язки санітарної служби. Цього ж року почав виходити журнал "Профілактична медицина". 1927 р. Колегія Народного комісаріату охорони здоров'я УРСР затвердила постанову Всеросійської санітарної ради про створення СЕС в Україні. З 1933 р. почала діяти Державна санітарна інспекція. До обов'язків санітарно-епідеміологічної служби входила ліквідація санітарних наслідків війни, напрацювання рекомендацій щодо будівництва населених місць, оздоровлення праці і побуту робітників, нагляду за водопостачанням та каналізацією, очищенням населених місць, щодо охорони атмосферного повітря. 

Тепер у нашій незалежній державі потрібно відродити те, що було започатковано за часів УНР і мало історичне значення. Ще 1917 р. в Україні утворюється Комісія охорони здоров'я при Українській Центральній раді. Після проголошення самостійності України засновано Департамент охорони здоров'я.

Дуже колоритною фігурою того часу був Б. Матюшенко (мал. 13), який закінчив гімназію та медичні студії в Києві і 1917 р. організував медично-санітарну службу в Україні. За гетьмана Скоропадського він був директором Департаменту здоров'я. Потім емігрував до Чехословаччини і в Празі став професором кафедри гігієни Українського Вільного Університету (УВУ).

В Українській гетьманській державі 1918 р. створено Міністерство народного здоров'я та опікування. Воно видавало "Вісник Міністерства народного здоров'я".

У роки самостійності України центром медичної науки стала медична секція Вільної Української АН. Праця велась і у Всеукраїнському лікарському товаристві. Особливої уваги заслуговує те, що 1918 р. відкрито перший в Україні медичний факультет з українською мовою викладання при Державному університеті в Києві. Деканом факультету був академік О.В. Корчак-Чепурківський. Було організовано медико-санітарну службу військ УНР. Нею керували Дайн, Ю. Добриловський, М. Галин, В. Совачів.

У Західно-Українській Народній Республіці також діяв Секретаріат охорони здоров'я. Його очолив міністр доктор Іван Курівець. Медико-санітарну службу Української галицької армії очолили лікарі Р. Білас, а потім Т. Бурачинський. 1921 р. у Львові почав виходити "Лікарський вісник".

Вороже ставлення польської влади до справи навчання українців у Львівському університеті зумовило потребу згодом заснувати у Львові окремо Український Таємний Університет, іцо було безпрецедентним явищем в історії освіти та науки. Медичний факультет цього закладу створено 1921 р.

Після ліквідації епідемій першочерговим завданням у Радянській Україні стала охорона здоров'я і праці промислових і сільськогосподарських працівників. Був виданий Кодекс законів про працю, у Москві і Харкові створено інститути гігієни і професійних захворювань. Пізніше такі заклади з'явилися в Києві, Донецьку, Кривому Розі. Визначними вченими в цій галузі стали професори В.О. Левицький, Сії. Каплун, А.А. Летавет, Л.К. Хоцянов, Л. Ф. Ізмєров, Д.С. Черкес, В.К. Навроцький, Г.Х. Шахбазян, Ю.Г. Кундієв, A.M. Шевченко, А.О. Навакатикян, І.М. Трахтенберґ, В.Я. Підгаєцький, котрий був першим професором професійної гігієни в Україні. Академік В.Ю. Чаговець працював у галузі фізіології праці.

Обсяг гігієнічних проблем вимагав диференціації цієї науки, і тому послідовно утворювались інститути загальної і комунальної гігієни, гігієни харчування, гігієни дітей і підлітків тощо.

У галузі комунальної гігієни визначилася велика плеяда вчених. Санітарний лікар Москви О.М. Сисін був професором гігієни в медичному інституті і, ставши членом Академії медичних наук, заснував і очолив Інститут загальної і комунальної гігієни.

Учень Ф.Ф. Ерісмана професор Г.В. Хлопін, який пізніше очолював кафедри загальної та військової гігієни Військово-медичної академії в Петербурзі, був автором посібників "Основи гігієни", "Методи санітарних досліджень" та редактором журналу "Гігієна і санітарія".

Велике значення в розвитку гігієни мало вчення академіка І. П. Павлова про навколишнє середовище й організм людини, про єдність організму і необхідних для його життєдіяльності побутових умов. Рівновага організму із середовищем, встановлена за допомогою безумовних і умовних рефлексів, може порушуватися внаслідок змін у навколишньому середовищі, й це може спричинювати патологічні стани. Отже, в інтересах збереження здоров'я слід вивчати чинники середовища, що оточує людину, і їхній вплив на її здоров'я і здоров'я колективу.

Саме І.П. Павлов писав: "Тільки з'ясувавши всі причини захворювань, правдива медицина перетворюється на медицину майбутнього, тобто на гігієну в широкому розумінні цього слова".

В Україні одним з блискучих організаторів санітарної служби був видатний учений у галузі комунальної гігієни, академік О.М. Марзеєв (1883 — 1956) — мал. 14. Він заснував в Україні журнал "Профілактична медицина" і був основоположником санітарно-епідеміологічних станцій. О.М. Марзеєв став також ініціатором створення Українського інституту загальної і комунальної гігієни, який він очолив і в якому став дійсним членом Академії медичних наук. Тепер інститут носить його ім'я. Академік О.М. Марзеєв очолював також кафедру гігієни Київського медичного інституту. Він автор підручника "Комунальна гігієна". О.М. Марзеєв вивчав санітарний стан населених пунктів і складав схеми їхньої реконструкції. Він узагальнив результати цих матеріалів у монографії "Планування і реконструкція колгоспного села". Перу академіка О.М. Марзеєва належить багато праць. Він написав "Записки санітарного лікаря", безліч підручників з комунальної гігієни, монографій, які неодноразово видавалися.

Визначними діячами в галузі комунальної гігієни стали професори й академіки: Ф.Г. Кротков, М.Ф. Галанін, В.А. Углов, Д.М. Калюжний, О.В. Рязанов, О.О. Мінх, Д.М. Жаботинський, М.К. Ігнатов, Р.А. Бабаянц, С.Н. Черкаський, Р.Д. Габович, Г.І. Сидоренко, К.А. Буипуєва, Г.І. Рум'янцев, М.Г. Шандала, B.O. Яковенко, Н.М. Квітницька, Є.С. Лахно, В.З. Мартинюк, Є.Г. Гончарук, A.M. Сердюк.

1920 р. в Одесі, а потім у Києві, Москві, Харкові було створено інститути харчування. Там почали проводити дослідження стану харчування населення, розробляли методи запобігання захворюванням від харчових продуктів, методи оптимізації харчування. У галузі гігієни харчування відзначилися професори М.М. Шатерников, І.П. Разенков, О.П. Молчанова, В.І. Палладій, Б. А. Лавров, І.П. Барченко, В.О. Сиворонов, А.І. Бурштейн, С.О. Покровський, К.С. Петровський, В.Д. Ванханен.

Над питаннями етіології і профілактики харчових отруєнь в Україні працювали професори Г.Л. Шкавера, С.Н. Ручковський, Л.В. Громашевський, А.Ф. Сулима-Самойло, В.Г. Дроботько, В.Ф. Ніколенко, А.І. Столмакова та ін.

В Інституті гігієни дітей і підлітків вивчаються різні питання, що стосуються умов навчання і побуту молодого покоління. Видатними вченими в цій галузі гігієни стали професори А. В. Мольков, В.Д. Бекарюков, Г.Н. Сердюковська, С.С. Познанський.

Великим здобутком у розвитку гігієни і фізіології праці в сільському господарстві стали праці Всесоюзного науково-дослідного інституту гігієни і токсикології пестицидів, полімерів і пластичних мас, розташованого у Києві й очолюваного академіком Л.І. Медвідьом (мал. 15). Л.І. Медвідь — визначний учений-гігієніст, був першим заступником народного комісара охорони здоров'я України і ректором Київського медичного інституту. У 1947—1952 pp. Лев Іванович обіймав посаду міністра охорони здоров'я України, а пізніше очолив Київський науково-дослідний інститут гігієни праці і професійних захворювань. 1964 р. очолив Інститут гігієни і токсикології пестицидів, полімерів і пластичних мас. Академік Л.І. Медвідь, здібний і талановитий організатор, високоерудований учений, опублікував понад 200 наукових праць у галузі гігієни, визначив закономірності залежності токсичності отрутохімікатів від їхньої хімічної структури, опрацював гігієнічну класифікацію пестицидів і наукові основи гігієнічної оцінки нових препаратів. В очолюваному ним інституті широко вивчаються умови праці із застосуванням сучасної складної техніки в рільництві, тваринництві, нормування праці з пестицидами. Розроблено нормативи, рекомендації, науково обґрунтовано вдосконалені методи гігієнічного нормування різноманітних чинників навколишнього середовища. У Харкові М.І. Гуревич написав працю "Голод і сільське господарство України".

Голодомор в Україні був страхітливим явищем, котре ні з чим порівняти неможливо. Воно стало найбільшим злочином і небаченим звірством. Це явище науковці ще довго вивчатимуть, щоб розпізнати ті політичні і психологічні сили, які зумовили насильне знищення восьми мільйонів населення найурожайніших земель Європи. Уряд колишнього Радянського союзу категорично забороняв будь-яку допомогу голодуючим. Колективізація та голод створили таку атмосферу жаху в Україні в 30-х роках XX ст., що про нормальний розвиток життя навіть і не згадувалося. Наслідки цього лиха залишили кривавий слід в історії. Цілі покоління визначних людей загинули. Тоталітарний терор нищив родини і громади. Якщо народ витримав, то це — лише ознака людської сили.

Не можна також забувати, що в сталінські часи в Україні знищено багато українських учених-медиків лише за їхню належність до української нації. Серед них було багато гігієністів, зокрема В.В. Удовенко, М.В. Птуха, генетик А. Карпетченко та ін. Академік М.В. Птуха, найвидатніший демограф України, багато працював у галузі медичної статистики. Багато вчених виїхали за кордон. Про них та про інших діячів медицини, зокрема гігієніста Костянтина Добровольського, Олексу Білоуса — керівника Міністерства народного здоров'я УНР, Всеволода Гармашіва — біолога, хірурга, гігієніста, професора біології й гігієни Українського високого педагогічного інституту в Празі, М. Корниліва-Василіва — лікаря із соціальної гігієни, редактора журналу "Народне здоров'я", Мартирія Галина — генерал-хорунжого Санітарної служби УНР, написав у історії розвитку української медицини інтерніст, фтизіатр, соціал-гігієніст, історик медицини, дійсний член Української Вільної Академії наук і Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка Василь Плющ.

Друга світова війна була ще однією неперевершеною руйнівною силою в Україні, після якої довго відновлювали старі і створювали нові медичні і науково-дослідні інститути, нові лікувально-профілактичні заклади, наукові центри. У цей час розробляли також гігієнічні нормативи і державні загальносоюзні стандарти, що мали гарантувати санітарну охорону джерел водопостачання, повітряного басейну, ґрунту.

Визначальною подією для нашого народу стало відновлення самостійності України. Розпочалося відродження всіх галузей науки, зокрема гігієни. У незалежній Україні вже 1992 р. було ухвалено "Закон про охорону атмосферного повітря", а 1994 р. затверджено постановою Верховної Ради України Закон "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення". Отже, значення гігієни все більше зростає.

З метою охорони здоров'я населення гігієна повинна стати основою всіх науково обґрунтованих заходів у галузі запобігання захворюванням. У її завдання входить всебічне вивчення характеру та закономірностей комплексного впливу чинників навколишнього середовища на здоров'я людини в сьогоднішніх умовах, постійного розвитку науково-технічного прогресу з метою створення оптимальних умов праці та побуту людини.

У Конституції України в статті 16 визначено, що "забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду українського народу є обов'язком держави", розроблено "Основні напрямки державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки". Ця робота проводилася в координації з європейським процесом "Довкілля для Європи", який підсумовано на конференції міністрів охорони навколишнього природного середовища.

Головну роль у розв'язанні проблем, пов'язаних із несприятливим впливом чинників довкілля на здоров'я населення, відіграють МОЗ, Міністерство екології та природних ресурсів, Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків чорнобильської катастрофи.

Наукове керівництво здійснюють Національна Академія Наук України та науково-дослідні інститути. В Україні вже розпочато виконання цілої низки національних програм у галузі охорони навколишнього середовища і здоров'я. Україна є повноважним учасником Європейського процесу з гігієни довкілля.