Вівторок, 30.05.2017, 16:18
Головна Реєстрація RSS
Вітаю Вас, Гість
Форма входу

Меню сайту
Реклама
Додай сайт
Статистика
Пошук
Block title
Спорткомплекс
Дошкольное развитие ребенка Обучение акробатики
Реклама
Мікробіологія
Попередження
При будь-якому використанні матеріалів сайту - посилання на http://profmed.at.ua обов'язково.
Історія розвитку гігієни є літописом людських знань, що допомагає сучасному поколінню піднестися на вищий щабель і досягти відповідних вершин.

Медицина як наука має свою неповторну історію, котру можна вивчити лише за умови знання її джерел. Медицина є своєрідною системою наукових знань у галузі збереження здоров'я людини, запобігання захворюванням, лікування хворих, і тому тісно пов'язана з іншими галузями науки. Історію медицини можна вивчати лише в нерозривному зв'язку із загальною історією культури людства. Спеціальна її галузь висвітлює розвиток гігієни. Історія гігієни розкриває широкі перспективи для збагачення світогляду людини, допомагає пізнати багатогранні аспекти досягнень інших наук, зрештою визначає рівень культури народу. Знання історії гігієни доводить тяжкість і тривалість шляху її розвитку і розвитку санітарної справи. В Україні він має свої особливості стосовно місцевих санітарних організацій, хоча, на жаль, лишається й досі найменш вивченою частиною історії медицини й охорони здоров'я.

Історія вчить, що здобутки людства важко переоцінити. Не одна цивілізація залишила свої неповторні сліди, які дійшли до наших поколінь. Сива давнина починається у нашій свідомості з того, що в процесі трудової діяльності людей виникли й розвивалися практичні знання в галузі лікування і запобігання захворюванням, у галузі природознавства і техніки. Археологічні знахідки, твори народного епосу та фольклору, предмети побуту, друковані праці лікарів, періодична медична преса, праці медичних з'їздів, звіти лікарняних установ допомогли вивчити не лише предмети старовинної матеріальної культури, а й лягли в основу розуміння санітарно-побутового рівня, матеріального обладнання і стану медицини кожної епохи. За матеріалами біографій видатних медичних діячів можна чіткіше уявити собі умови розвитку медичної практики і науки в окремі періоди. Багато інформації черпає гігієна у загальнонауковій та художній літературі. В образотворчому мистецтві знаходимо санітарно-побутові моменти епохи, портрети вчених, картини епідемій й пандемій.

Таким чином, для ліпшого розуміння історії розвитку гігієни стала потрібною правильна її періодизація. Вона передбачає виокремлення епох, які характеризуються певними чітко вираженими і тільки їм притаманними рисами. Характер і рівень розвитку медицини визначаються суспільним ладом, станом виробничих відносин, рівнем знань в усіх галузях науки, тому історію розвитку медицини доцільно поділяти на епохи, котрі відповідають загальному перебігові історії людства за суспільно-економічними формаціями. Зокрема, первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний лад віддзеркалили і специфічні риси медицини в ці періоди.

Сотні тисяч років тому в умовах первіснообщинного ладу людина намагалася знайти і застосувати знаряддя для трудової діяльності, добути їжу, обладнувати житло, захистити себе одягом від впливу несприятливих зовнішніх умов. Намагалася використати свій життєвий досвід і навчитися давати оцінку явищам природи. Уже тоді людина почала удосконалювати умови життя. Завдяки відкриттю вогню змогла оволодіти значно ширшими просторами, знаходила нові продукти харчування, житло. Досвід дав змоіу використовувати теплову енергію сонця, застосовувати досконаліші знаряддя праці.

У сиву давнину зароджувалися народна гігієна і лікувальна діяльність, яка потребувала вишукування цілющих рослин і застосування їх при різних хворобах. Людина, використовуючи життєвий досвід, прагла захистити воду, ґрунт, харчові продукти, житло з метою охорони здоров'я, вдавалася до гігієнічних заходів. їх сьогодні розцінюють як санітарні, і тому цей період розвитку гігієни ми називаємо емпіричною гігієною. Експериментальна наукова гігієна розвинулася лише у XX ст. у зв'язку з ростом промислового капіталізму, в епоху розвитку нових соціально-економічних відносин.

Первіснообщинний лад змінив рабовласницький. У цю епоху виникли ремесла, з'явився поділ праці та її спеціалізація. Колискою людської культури став Стародавній Схід з такими державами, як Єгипет, Сирія, Персія, Індія, Китай. У Стародавньому Єгипті збереглися багаті археологічні матеріали, письмові пам'ятки у вигляді папірусів, архітектурні пам'ятки з численними написами на них. Із папірусів стало відомо, що лікарі того часу вважали центральним органом мозок, і що зміни в.ньому впливають на весь організм. Через гарячий тропічний клімат харчові продукти швидко псувалися, що сприяло поширенню гельмінтозів, шкірних та очних захворювань тощо. Це зумовило потребу в застосуванні відповідних профілактичних заходів. Дотримання гігієнічних правил стало ритуалом. Було розроблено гігієнічні прийоми для підтримання здоров'я: режим праці і відпочинку, методи загартування, окремі види фізичних вправ. За 1500 років до нашого літочислення в Єгипті вже застосовували дренажну систему для осушування ґрунту, були відомі правила утримання будівель і вулиць, методи усунення відходів у містах, будували величезні споруди для водопостачання; зароджувалося вчення про водолікування. Особливістю того часу є спорудження пірамід і величезних храмів. Збереглися папіруси медичного змісту. Анатомічні знання стародавніх лікарів в Єгипті стали цінними в анатомуванні трупів під час їхнього бальзамування.


Носіями медичних знань були здебільш священики, котрі мали великий вплив на широкі маси населення. Пророк Мойсей склав для людей окремі релігійні правила життя, що носили гігієнічний характер. У них, зокрема, передбачалася охорона ґрунту і води від забруднення, вказувалося, як утримувати табори в належному стані. Відомі також правила поведінки у військових умовах, регламентація робочого дня, а також регульоване харчування.

У боротьбі з деякими заразними захворюваннями велику роль відіграло дотримання правил особистої гігієни, особливо збереження в чистоті тіла й одягу. Наприклад, речі та одяг хворих на проказу людей спалювали. Після видужання хворий приносив очисну жертву, тобто мав випрати одяг, постригти волосся, вимити тіло і лише через 7 днів міг повернутися додому. Досягнення єгипетської медицини свідчили про високу культуру цього стародавнього народу.

Цікавою також є історія розвитку медицини у Стародавньому Китаї, де ще за два тисячоліття до нашої ери закріпився рабовласницький лад. У той час вже виникла дуже складна ієрогліфічна писемність, були широко відомі китайські шовкові тканини, папір, костяні та гончарні вироби, а відтак фаянс і порцеляна. До наших днів збереглися відомості про варіоляцію. Про зародки гігієни свідчить також високий ступінь благоустрою міст. Особливе значення надавалося дієті, масажу, водним процедурам, сонячному опроміненню та лікувальній гімнастиці. Визначним способом лікування була акупунктура, тобто уколи гострою голкою, що мало усунути причину захворювання. Основна медична діяльність у Китаї зосереджувалась у храмах і монастирях.

Великим досягненням Вавилонського царства були закони царя Хаммурапі, викарбувані на великому базальтовому стовпі. У законах наголошувалося на різноманітних хірургічних операціях. Збереглися також тексти молитов про зцілення хворих.

Поряд із цим залишки матеріальної культури свідчать про те, що тут широко проводили меліоративні роботи, зокрема осушення боліт та штучне зрошування земель. Були водогін і каналізація з глиняних труб. Важливим досягненням стали закони про виселення з міст людей, хворих на заразні захворювання.

Великий внесок у розвиток культури зробила Індія. За 3 тис. років до нашої ери тут було досягнуто значних успіхів у різних галузях. Філософи Індії стверджували, що душа людини безсмертна, а її недосконале тіло є лише тимчасовою зовнішньою оболонкою душі. У релігійних пам'ятках "Аюрведи", або "Ману" і "Веди" (у перекладі означає книги життя), що є власне зводами законів, знаходимо відомості з анатомії, описи таких захворювань, як малярія, сибірка, слоновість. Описані також епідемії чуми та холери. Велике значення надавалося догляду за тілом, одягом, харчуванню. При храмах і монастирях існували школи лікарів, якими керували священики.

В Індії на той час дуже дбали про благоустрій населених місць, споруджували будинки з басейнами, добре облаштовували міські каналізаційні системи, організовували збирання та утилізацію нечистот.

Чітко виділяється період розвитку медицини Стародавньої Греції, що досяг вищого рівня, ніж у всіх інших стародавніх народів світу. Греки заселяли землі південної Європи, береги Середземноморського басейну з чудовим кліматом і об'єднували їх у невеликі держави-міста, або поліси, серед яких найбільше значення мали Афіни і Спарта. У поемах античних греків "Іліада" і "Одіссея" є відомості про медицину. Саме тут знаходимо, що Асклепій, котрий був сином Аполлона — бога Сонця, мав дві доньки — Гігією і Панакею. Гігієя — богиня здоров'я — проводила заходи, спрямовані на запобігання захворюванням і зміцнення здоров'я. Саме від неї походить назва розділу медицини — гігієна. Панакея була богинею лікування і тому символізує лікувальну медицину.

Характерною рисою медицини античних греків був культ тіла. Такого значення йому не надавав жоден з народів упродовж багатьох віків. Греки приділяли особливу увагу фізичним вправам і загартуванню. А головну роль відводили особистій гігієні. Досі збереглися такі поняття і терміни, як "стадіон", "гімназія", тобто школа фізичних вправ, тощо. Старовинна грецька скульптура віддзеркалила у статуях перевагу здоров'я і краси. Міцне здоров'я і фізична сила воїнів були на той час головними умовами для захисту від ворогів. У храмах бога-цілителя Асклепія лікували хворих. Крім того, у містах діяли цивільні лікарні, які називались ятреями. Про них дбали окремі лікарі. Поліси подекуди своїм коштом утримували лікарів. В їхні обов'язки входило проведення запобіжних заходів проти епідемій. Найвідоміші школи з підготовки лікарів були в Кнідосі та Косі. З останньої вийшов прославлений лікар Гіппократ (мал. 3).

Представники цього закладу вбачали головним завданням лікаря намагання всіма засобами зміцнити сили організму і допомогти йому в боротьбі з хворобою. Також вважали, що перебіг однієї і тієї самої недуги у різних людей неоднако вий, він залежить від особливостей організму, тому потребує специфічних засобів лікування.

Гіппократ (459—377 pp. до н.е.) був вихідцем із родини, в якій медичну професію за традицією передавали від батька до сина. Він багато подорожував, побував у містах Малої Азії та на узбережжі Чорного моря. До наших часів дійшов збірник медичних праць Гіппократа під назвою "Кодекс Гіппократа", де висвітлюються різноманітні проблеми медицини. На виникнення захворювань, на думку Гіппократа, дуже впливають чинники навколишнього середовища, які залежать від умов життя. Ось чому лікареві неодмінно слід ознайомитися з особливостями клімату, ґрунту, води, харчування населення, і це допоможе йому в лікуванні хворих.

Важливо зауважити, що у своїх працях Гіппократ показав, як довкілля впливає на людину, і як організм людини реагує на цей вплив. Він вважав, що навколишнє середовище має сприяти діяльності лікаря. Гіппократ написав трактат "Про повітря, воду і місцевості", де наголошує: лікар успішно працюватиме лише тоді, коли вивчить умови життя людей, їхній спосіб життя, кліматогеографічні особливості місцевості тощо. Гіппократ наполягає, аби лікар "турбувався про здоров'я задля того, щоб не хворіти".

У знаменитій "Присязі лікаря" Гіппократ вимальовує стосунки лікаря і хворого, лікарів між собою і вчить, якими мають бути поведінка лікаря, лікарська етика, професійні обов'язки лікаря, загальногігієнічний режим і медикаментозне лікування.

Вчення Гіппократа є дуже цінною спадщиною, котру слід зберігати і для прийдешніх поколінь.

Для розвитку медицини мали значення праці Арістотеля — одного з ви-значних філософів, який також був сином лікаря і здобув медичну освіту. Запропонований термін "гниття" згодом було замінено на відомий нині "інфекція".

Стародавня Греція характеризується ще як країна, у системі гігієнічних заходів якої існували й елементи громадської санітарії. Це контроль якості харчових продуктів, який здійснювала санітарна поліція, і нагляд за розташуванням та будівництвом міст, а також водогонів, каналізації в них. Під час будівництва міст застосовувалося прямокутне планування. А в Афінах проклали каналізацію для утилізації рідких нечистот і стоків. З метою боротьби із заразними захворюваннями застосовувались ароматичні речовини для дезінфекції повітря та приміщень.

Наступним знаменним періодом у медицині був римський. Медицина у Стародавньому Римі, що був великою централізованою державою, мала гарні умови для розвитку. Нові завдання, які стояли перед нею, були пов'язані із забезпеченням санітарних умов життя на величезній території Римської імперії. У цій державі вперше введено посади головних лікарів великих міст, яких називали архіятрами. Було також організовано медичну службу, в армії створено військові шпиталі, що називалися валетудинаріями.

Часті передислокації військ у своєрідні за кліматичними і санітарними умовами та віддалені зони були причиною різних хвороб. Тому виникла потреба в чіткій організації медичної служби.

Римська імперія відзначилася будівництвом санітарних споруд, які стали гордістю держави. Величезні споруди для міського благоустрою і санітарного добробуту, побудовані завдяки великій кількості рабів, збереглися до наших днів. До них належать водогін, каналізація і терми. Римський водогін, або акведук Agua Магсіа (мал. 4), як і єгипетські піраміди, є одним із найвеличніших пам'яток історії людства. Він забезпечував Рим надзвичайно доброякісною джерельною водою в кількості понад 1,5 млн кубічних метрів на добу, що дорівнювало 1000 л на одного мешканця міста. Керував водопостачанням так званий Curator aguarum. Це було дуже почесне звання. Одночасно було збудовано каналізаційну систему. Стічні води з підземних труб збирались у великий колектор завширшки 4 м і заввишки 5 м, який називався Cloaca maxima, і спускались у річку Тибр. Надлишок стічних вод у річці зумовив потребу побудувати поля зрошення та поля фільтрації.

Унікальною пам'яткою міського благоустрою були римські терми, тобто лазні, розраховані на декілька тисяч осіб, які купались одночасно. На цій же території містилися майданчики для фізичних вправ, відпочинку, народних зборів та для приймання їжі. У відомих термах Каракали були зали для відпочинку і прогулянок.

У Римі існував законодавчий документ, що регламентував санітарні вимоги до будівництва. Він називався "Будівельний статут" імператора Нерона. Зберігся також "Закон дванадцяти таблиць", в якому заборонялися захоронения в місті, використання для пиття води з річки Тибр, фальсифікація харчових продуктів. Контроль за збереженням санітарних вимог здійснювали службовці, які називались едилами. Вони стежили за продажем харчових продуктів на ринках, за будівництвом, чистотою води, очищенням територій.

Одним з видатних лікарів того часу був Асклепіад. Він мав великий авторитет. Надавав головне значення особистій гігієні, гімнастичним вправам, прогулянкам, тобто вважав, що використання природних засобів допомагає зберегти здоров'я. У його лікуванні значне місце посідало кліматичне лікування поряд із фізіо- і бальнеотерапією.

Слід згадати також про Цельса, який хоча і не був лікарем, але його праці, зокрема в галузі гігієни, заслуговують на увагу. Він видав трактат "Дієтетика", де в окремій частині висвітлив методи охорони здоров'я.

Найвидатнішим лікарем імператорського Риму вважається Клавдій Гален, котрий, як і Аристотель, був переконаний, що все в природі має своє призначення і свідчить про існування вищого розуму. Він написав трактат "Про доцільність частин людського тіла", основою життя організму людини вважав душу. У своїх працях він висвітлює питання лише особистої гігієни.

В останні роки існування рабовласницької імперії її культура, а з нею і медицина, занепадають. Після остаточного падіння Західної Римської імперії і збереження Східної частини, Візантійської, зросло значення країн Сходу. Тут продовжився розвиток культури й медицини. У Візантійській імперії завершив своє існування рабовласницький лад.

Серед лікарів і вчених країн Сходу слід згадати видатного лікаря Абу Алі Ібн-Сіну (Авіденну). Найгрунтовнішою його працею був "Канон медичної науки", що впродовж століть служив посібником у вивченні медицини не лише в країнах Сходу, а й у європейських університетах. Він розглядає питання анатомії, фізіології, патології, терапії, лікарських засобів, гігієни і дієтетики. У розділах, присвячених гігієні, вчений детально зупиняється на питаннях гігієни жител, особистої гігієни, зокрема одягу, води, харчування. Розділ дієтетики включає вікову диференціацію. Авіценна надавав великого значення чинникам навколишнього середовища, аналізував їхній вплив на організм і пропонував свої рекомендації щодо оздоровлення людей. Він вважав, що для збереження здоров'я важливо мати душевний спокій і бути врівноваженим. Широко застосовував різноманітні види лікування фізичними методами, зокрема водою, сонцем, повітрям.

Медицині Сходу взагалі притаманні численні афоризми про переваги її профілактичного напрямку. Відомий такий вислів: "Якщо ти можеш вилікувати хворого і дієтою, і ліками — вибирай дієту".

Занепад Західної Римської імперії з її рабовласницьким ладом ознаменувався переходом до нової, феодальної, формації, котра стала на межі стародавнього світу і середньовіччя.

Середньовіччя, що виділяється як наступна епоха в історії медицини, охоплює період у XII—XIII століть. Разом з падінням Західної Римської імперії занепав і розвиток медицини, культури та економіки Західної Європи. Притулки для хворих влаштовували при монастирях, ченці і лікували хворих, і готували лікарів. Медицину викладали в монастирських школах і поодиноких цивільних медичних закладах з використанням античної спадщини. До наших днів дійшли відомості про одну з таких шкіл, яка містилася в Салерно поблизу Неаполя. Характерним є те, що поряд з іншими працями тут видано "Салернський кодекс здоров'я", або "Салернську медицину"(мал. 5),
філософа і лікаря Арнольда із Віланови. Цей трактат користувався великою популярністю і виходив понад 200 разів різними мовами. Окрім анатомії людини, патологій та методів лікування, у кодексі описано здоровий спосіб життя, вміщено поради гігієнічного характеру. Дуже детально розглянуто властивості і якість харчових продуктів рослинного й тваринного походження, описано їхній вплив на здоров'я, чітко визначено режим праці, відпочинку, значення сну. Гігієнічні правила "Салернського кодексу здоров'я" лишаються актуальними й понині.

Проте через недостатній розвиток медицини, основою якої були не оригінальні праці, а схоластика, нехтування гігієнічними правилами в період середньовіччя, котре характеризувалось аскетизмом, спостерігалася неймовірно велика кількість епідемій тифу, прокази, чуми, віспи. Вони поширювалися внаслідок розвитку торговельних відносин між різними країнами та переміщення населення. Цьому сприяли також хрестові походи і скупчення людей у містах. Людство надзвичайно дорого заплатило за недооцінку гігієни.

Населені місця були в критичному санітарному стані. Громадські будинки стояли такі забруднені, що доводилося потерпати від неприємних запахів, які утворювались унаслідок гниття нечистот. Через сморід від річки Темзи англійський парламент змушений був на місяці припиняти свої засідання.

Індивідуальну гігієну також закинули на задвірки. Її правил дотримувалися тільки в колі привілейованих осіб. Умивання, рушники, миски не використовували. Цілком чисті люди були винятком. Постільна і натільна білизна також була великою рідкістю. Значна кількість комах і паразитів здавалася природною. Масова вошивість набувала іноді форми тяжких захворювань, а випадки смерті від цього траплялися й у королівських родинах. Аскетизм проголошував повну зневагу до здоров'я людини. Люди свідомо терпіли голод і нехтували елементарним доглядом за тілом. Гігієна й санітарія опинилися в цілковитому занепаді.

Лише в XVII ст. вперше почали запроваджувати такі санітарні заходи, як освітлення міст, прокладання тротуарів, боротьба зі звичкою виливати нечистоти на вулиці.

Спалахи віспи, тифу, епідемічного грипу, масова захворюваність на сифіліс були зумов/ієні дуже низьким рівнем санітарної культури. Сліпота була побутовим явищем. 

Проказа поширювалася такими темпами, що у Франції і Німеччині для хворих на неї відкрили майже 10 тис. притулків, ченці створили спеціальний орден, щоб опікуватися хворими, Такі хворі носили спеціальний одяг і, коли наближалася людина, подавали про себе сигнал дзвінком. Найстрашнішою була "чорна смерть", тобто епідемія чуми, що охопила майже увесь світ і поклала в могили чверть усього населення відомих тоді країн. Важко описати катастрофічне становище людей, котрі швидко вмирали і котрим ніхто не міг допомогти. "Кількість хворих перевищувала кількість тих, які залишилися живими", — так розповідав про лихо Симон Ковіно у поемі "Про чорну смерть". Далі він писав: "Міста стали безлюдними, тисячі будинків були замкнені на ключ, у тисячах інших двері були відчинені, бо в них не лишилося мешканців".

Найрадикальнішими засобами боротьби з чумою стала примусова ізоляція хворих за містом, спалювання їхнього одягу, тривале провітрювання приміщень і меблів, нагляд за чистотою води і вулиць, знищення щурів. До особливих протиепідемічних заходів належали карантини, що називалися "сорокаденнями", у портах з'явилися так звані портові спостерігачі, які стежили за здоров'ям, а пізніше з'явилися "міські лікарі", які виконували головним чином протиепідемічні функції. У великих містах Європи було створено "регламенти", тобто спеціальні правила (наприклад, лондонські, паризькі, нюрнберзькі). Мета їхня — запобігання поширенню заразних захворювань.

Період кінця XVIII і початок XIX ст. ознаменувався новим рухом у галузі гігієни та відродженням гігієнічних знань. Зміна економічних умов, розвиток капіталізму, торгівлі, відкриття колоній, розквіт промисловості в містах значною мірою вплинули на стан гігієни.

Настала інша епоха в розвитку культури і всіх галузей науки — Відродження, або Ренесанс. Для гігієни починається період нового розвитку. За феодалізму в цехових об'єднаннях купців та ремісників поступово утворювався і міцнів новий багатий клас. Вихідним моментом усіх процесів був розвиток продуктивних сил. Найсприятливіші умови для переходу від феодалізму до капіталізму склалися в країнах Західної Європи, де мали успіх ремесла, а потреби виробництва, що дедалі зростало, зумовили розвиток техніки, механіки та інших точних наук. У Європі вже було кілька десятків університетів. Розвиток капіталізму особливо виявився в Італії, і тому науковим центром став університет у місті Падуї. Учені цього закладу зробили великі відкриття в різних галузях науки, а також у медицині. У зв'язку з бурхливим розвитком торгівлі та мануфактурної промисловості тут найраніше постало питання про хвороби робітників. 1700 р. вийшла у світ праця професора клінічної медицини Бернардіно Рамаціні "Про хвороби, пов'язані із заняттями людей". Працюючи в Падуанському університеті, він наголошував: "Значно легше запобігти захворюванню, ніж його лікувати". У своєму трактаті він звертає особливу увагу на зв'язок виникнення захворювань робітників з умовами праці.

Рамаціні порушував найрізноманітніші проблеми, зокрема про вплив повітря і води на здоров'я людини, про медичну географію, про епідемічні хвороби.

У Падуанському університеті працювали такі визначні вчені, як Андреас Везалій — творець анатомії, Вільям Гарвей, яких! відкрив велике коло кровообігу, Галілео Галілей, Мфчелло Мальпігі, Джироламо Фракасторо, що написав книгу "Про заразні хвороби і їхнє лікування", та ін.

Уславленим лікарем Англії був Едвард Дженнер. Він втілив у практику профілактичне щеплення проти віспи, здійснивши таким чином безцінне досягнення. Адже епідемії віспи були страшним лихом для людства. У XVII—XVIII ст. у Європі хворіло на віспу щороку до 12 млн осіб, з них помирало до 2 млн і значна частина хворих втрачала зір.

Наука гігієна почала розвиватися лише наприкінці XVIII — початку XIX ст. У XVIII ст. на медичних факультетах було введено курс "медичної поліції". Це пов'язано з тим, що гігієна як основна наука в системі наук загальної медицини вивчала переважно форми й методи адміністративного і державного політичного втручання у питання здоров'я людини. Метою "медичної поліції" було запровадження правил індивідуальної гігієни. "Медична поліція" висвітлювала також санітарні заходи громадського характеру, особливо під час епідемічних захворювань. У той час вийшла шеститомна праця "Система загальної медичної поліції" Петера Франка, котрий організував викладання гігієни на медичному факультеті у Вільнюсі і деякий час очолював Медико-хірургічну академію в Петербурзі. З ідеями особистої гігієни як засобу подовження життя виступив німецький лікар Кристоф Гуфеланд, який 1796 р. видав працю "Макробіотика, або мистецтво подовження життя", де навів правила особистої гігієни.

Подальший розвиток промисловості, особливо в Англії, призвів до того, що в цій країні було видано закони про обстеження фабрик, про заборону нічної праці дітей і підлітків. В Англії було створено генеральне управління здоров'я та запроваджено посади санітарних лікарів. Першим санітарним лікарем Лондона став Джон Саймон, який домігся значного поліпшення водопостачання, каналізації. В Англії Е. Парке написав перший підручник з гігієни. У ньому вперше наводилися дані про дослідження повітря, води, ґрунту та інших чинників навколишнього середовища.

У Франції, що посідала перше місце за кількістю праць на гігієнічні темп, також були створені перші санітарні органи, санітарні ради. Перший підручник з гігієни написав Мішель Леві, який стверджував, що терапія знаходить у гігієні більше ресурсів, аніж у фармацевтичному арсеналі, Ф. Естерлен свій підручник присвятив громадській гігієні. У Франції було вжито заходів щодо розширення будівництва каналізації і вивезення нечистот, будівництва боєнь, тротуарів, освітлення міста.

Розквіт промислового капіталізму супроводжувався інтенсивним будівництвом фабрик і заводів та зростанням кількості робітників. Тому профілактичні заходи, спрямовані на оздоровлення умов праці і побуту цього контингенту людей, ставали дуже актуальними. З'являлася потреба ґрунтовного наукового і експериментального вивчення питань планування нових промислових районів, основ житлового будівництва, їхнього благоустрою, умов праці. Такі обставини стали передумовою народження й розвитку науково-експериментальної гігієни. її розвиткові сприяли досягнення в хімії, фізиці, біології, мікробіології, математиці і статистиці, що дало змогу проводити аналізи і досліджувати чинники навколишнього середовища. Поява гігієнічних методів дослідження перетворила описову гігієну на експериментальну.

Засновником сучасної експериментальної гігієни став М. Петенкофер (мал. 6). Найбільші експериментальні праці з гігієни, які зробили її точною наукою, належать саме цьому вченому та його школі. М. Петенкофер народився у Баварії, диплом доктора отримав у Мюнхені, де і був професором гігієни. Він вивчав вплив повітря, води і ґрунту на організм людини. Зокрема, визначив уміст вуглекислоти у повітрі, встановив значення вологості, працював у галузі опалення та вентиляції жител, гігієни житлових будинків. Відомі також його праці з етіології холери та черевного тифу, поширення яких він приписував ґрунтовим водам.

Великим внеском М. Петенкофера є те, що він написав підручник із гігієни. Праці М. Петенкофера започаткували еру експериментальної гігієни, яку продовжили його учні М.Рубнер, А.Фойчт, Флюге, О. Прауснітц.

Саме із цього періоду практична санітарія починає застосовувати гігієнічні норми й під час проведення профілактичних заходів уже науково обґрунтовує свої вимоги. Фізико-хімічний напрямок у гігієні поєднується з розвитком мікробіології, значним здобутком якої стали праці Л. Пастера, Дж. Лістера, Р. Коха. Згодом галузь мікробіології — епідеміологія — стала частиною гігієни.

Кінець XIX — початок XX ст. ознаменувалися розвитком громадської гігієни, тобто вживанням масових профілактичних санітарних заходів. Упорядковуються міста, хоча в багатьох їхніх частинах продовжують домінувати антисанітарні умови життя, що спричинюють епідемії холери, тифу, віспи тощо.

Останній період розвитку соціальної гігієни сягає наших днів. Гігієна як наука дедалі глибше вивчає соціальні чинники та їхній вплив на здоров'я і вимагає вжиття відповідних оздоровчих заходів. Після другої світової війни в багатьох країнах світу створено державні установи охорони здоров'я. Положення про надважливе значення соціальних умов у формуванні світогляду людини, її поведінки було підтверджене вченням І. П. Павлова про провідну роль центральної нервової системи в регуляції діяльності організму людини. Соціальні чинники та інші умови навколишнього середовища різко вплинули на тривалість життя людини. У середньому вона протягом тисячоліть коливалася в межах З0 років. З другої половини XIX ст. тривалість життя почала дедалі зростати.

1946 р. на першій Генеральній Асамблеї ООН створено нову міжнародну організацію з охорони здоров'я — Всесвітню організацію охорони здоров'я (ВООЗ), котра здійснює і координує працю з питань епідемічних захворювань, санітарної статистики, видання спеціальних журналів, монографій, проводить міжнародні конгреси лікарів, здійснює багато інших видів діяльності.

У резолюції Генеральної Асамблеї ООН (1979) зазначено, що здоров'я населення визнається людською спільнотою єдиним критерієм доцільності й ефективності усіх без винятку сфер діяльності. Здоров'я розглядається як одне з найважливіших прав людини. Політика досягнення здоров'я для всіх у XXI ст. базується на зменшенні рівня чинників ризику, які впливають на здоров'я й навколишнє середовище. ООН створила 1983 р. Всесвітню Комісію з навколишнього середовища і розвитку.

1984 р. держави — члени ВООЗ затвердили в Європейському регіоні стратегію досягнення здоров'я для всіх. 1989 р. в Франкфурті проведено І Європейську конференцію з охорони довкілля і здоров'я, на якій було ухвалено Європейську хартію з навколишнього середовища і здоров'я.

1988 р. ВООЗ започаткувала проект "Міста здоров'я", а 1992 р. у Ріо-де-Жанейро відбулася Всесвітня конференція з проблем навколишнього середовища і розвитку. Цього ж року Європейське співтовариство ухвалило Програму політичних і практичних дій щодо середовища і збалансованого розвитку на 1993—2000 pp. Європейський план дій з гігієни довкілля затверджено 1994 p., а потім - 1999 р.

Нині Європейський Центр з довкілля та здоров'я за сприяння Європейського бюро ВООЗ виконує програми, спрямовані на удосконалення системи профілактики і контролю шкідливого впливу на довкілля.