Профілактична медицина - Гігієнічні вимоги до території та функціонального зонування населених місць
П`ятниця, 02.12.2016, 22:47
Головна Реєстрація RSS
Вітаю Вас, Гість
Форма входу

Меню сайту
Реклама
Додай сайт
Статистика
Пошук
Block title
Спорткомплекс
Дошкольное развитие ребенка Обучение акробатики
Реклама
Мікробіологія
Попередження
При будь-якому використанні матеріалів сайту - посилання на http://profmed.at.ua обов'язково.
Постійне зростання і розвиток міст вимагає розгляду їхніх масштабів. Вважають, що зростання гігантських і надгігантських міст треба обмежувати, оскільки в них найбільше виявляються гігієнічні недоліки урбанізації. Оптимальними є міста з населенням до 500 тис. Згідно з будівельними нормами і правилами, міські поселення, залежно від кількості населення, поділяють на такі групи: велетенські — з населенням понад 1 млн; дуже великі — від 250 тис. до 1 млн; великі — від 100 до 250 тис.; середні — від 50 до 100 тис. і малі—з населенням від 10 до 50 тис.


Територія під будівництво населеного пункту повинна відповідати гігієнічним вимогам, що забезпечують мешканцям здорові умови життя. її розміри визначаються всіма об'єктами міського будівництва і необхідним резервом.

В основі нашого містобудування лежить регулювання процесів розвитку міст, рівномірно розташованих на території країни, з урахуванням конкретних природно-економічних умов, до яких належить клімат, рельєф місцевості, характер ґрунтів, рослинність, відкриті водойми, їхній стан, глибина залягання і кількість підземних вод. Ураховуючи будівельно-кліматичні зони України, для яких рекомендовано свої архітектурно-планувальні, містобудівельно-меліоративні і конструктивні вирішення завдань, слід уважати, що в основі планування міст лежить такий поділ міської території, за якого максимально забезпечується культурно-побутове обслуговування населення та умови розвитку системи міського господарства.

До завдань гігієни належить раціональне використання природних умов — сприятливого поєднання кліматичних і рельєфних умов, наявності моря, озера чи річки, багатої рослинності, природних лікувальних мінеральних джерел. Відома роль водних ресурсів і водних просторів у житті міста, зокрема екологічні, біологічні та естетичні функції водних ресурсів.

Більшість мешканців міст відчуває вплив специфічних умов міського клімату. Клімат міста є моделлю можливої глобальної зміни метеорологічного режиму.

Кліматичні умови місцевості визначають інтенсивність сонячної радіації, температура і вологість повітря, атмосферний тиск, напрямок і швидкість вітрів, кількість опадів. Велике поглинання радіації в містах призводить до додаткового істотного нагрівання повітря. Надлишкове тепло продукується багатьма компонентами міської інфраструктури. Над містами тепле повітря створює купол заввишки 200—300 м, який обмежений інверсією температури. У процесі планування міст потрібно звернути увагу на їхню раціональну забудову, особливо в разі збільшення кількості опадів, спричинених урбанізацією, які зумовлюють небажані наслідки. У табл. 20 наведено дані, що характеризують кліматичні зміни у зв'язку з урбанізацією (Г. Є. Ландсберґ, 1983).


Особливості клімату відіграють основну роль під час вибору території для населеного пункту, вибору системи забудови, орієнтації споруд, їхньої структури, опалення й озеленення. Рельєф території має відповідати вимогам забудови, організації міського транспорту і нормального водовідведення. Територія міста повинна бути незаболоченою, з низьким стоянням ґрунтових вод із незабрудненим ґрунтом, має існувати можливість водопостачання згідно з вимогами і можливість зручного зв'язку з місцевою і загальнодержавною транспортною мережею. Нині однією з важливих умов навколишнього середовища у схемі розвитку розселення є раціональне розташування поселень та розвиток системи розселення з метою припинення подальшого забруднення біосфери й досягнення екологічної рівноваги у XXI ст.

Планувальна структура міста включає основні елементи міста, до яких належать житлові райони, будови адміністративно-господарських установ і установ культурно-побутового призначення, зелені насадження та спортивні споруди, вулиці й площі, промислові підприємства, споруди зовнішнього транспорту, комунальні підприємства, санітарно-захисні зони.

Найважливішим гігієнічним завданням є функціональна організація території міста, яка забезпечує найсприятливіші умови для життя і побуту населення, виробничої діяльності, відпочинку та зручності транспортних зв'язків. Санітарні органи насамперед розробляють гігієнічні основи завдання на складання проекту міста, де враховуються природні умови і вибір найздоровіших територій для житлової зони, визначаються санітарно-захисні розриви, видається висновок про джерело водопостачання, вибір місця скидання стічних вод і знезаражування відходів. Сюди входить вивчення оздоровчої зони та захворюваності населення. Це завдання повинно бути віддзеркалено в основних планувальних рішеннях. Гігієністи беруть участь в експертизі генеральної схеми планування міста, встановлюючи відповідність рішень до офіційних правил і норм. Наступним важливим етапом вважають детальне планування окремих районів.

Розроблення проекту планування і забудови населеного пункту, що включає зонування території, мусить відображати гігієнічний аспект. Розташування всіх зон має бути таким, щоб забезпечувати найсприятливіші умови для життя міського населення. Це торкається особливо житлових районів, які слід розташувати на найздоровіших ділянках з низьким стоянням ґрунтових вод, відсутністю задимлення та забруднення.

Міські території ділять за функціональним використанням на кілька зон: селітебну (житлові райони, громадські центри і зелені насадження); промислову; комунально-господарську (гаражі і транспортне господарство) та зону зовнішнього транспорту. Території, що прилягають до міст, використовують для організації приміської зони з місцями та об'єктами для відпочинку населення. Ці території служать також резервом для подальшого розвитку міста (мал. 44).

Селітебна зона призначена для розташування житлових районів, громадських центрів, зелених насаджень загального користування, вулиць і площ, становить одну з основних частин планувальної структури міста. Вона задовольняє функціональні, соціальні, економічні та архітектурно-художні вимоги, які ставляться до містобудівного її вирішення, і поділяється на житлові райони, мікрорайони або житлові комплекси з урахуванням штучних та природних меж з ліпшою, з гігієнічної точки зору, вільною забудовою. Структура цієї зони повинна створювати сприятливе здорове середовище проживання людей та всіх видів їхньої життєдіяльності. Ядром планувальної структури міста є загальноміський центр із найбільш вираженою архітектурною просторовою композицією, а взаємне розташування загальноміського центру і центрів планувальних районів повинно створювати єдину систему. До загальноміського центру входять комплекси споруд адміністративних, громадських, господарських, культурно-побутових закладів загальноміського значення.

Програмування сфери послуг має враховувати розташування житлового будівництва і його щільність. Вибираючи тип і поверховість житлових будівель у селітебній зоні, потрібно зважати на величину міста, демографічний склад його мешканців, особливості побуту і традицій. Головні санітарно-гігієнічні вимоги щодо цього такі: забезпечення належних умов інсоляції житла, створення сприятливих інсоляційного та аераційного режимів, шумозахисних пристроїв, раціонального розташування житлової забудови. Селітебну зону розміщують з навітряного боку для вітрів переважаючого напрямку і вище за течією річок щодо підприємств. Вітровий режим слід регулювати поверховістю забудови і озелененням території. Гігієнічні нормативи інсоляції, дотримання яких має величезне значення для селітебних зон, викладено в "Санітарних нормах і правилах забезпечення інсоляцією житлових і громадських споруд і територій житлової забудови". Дотримання норм дає змогу забезпечити оптимальний режим інсоляції вже під час вибору ділянки для житлової забудови. Споруди повинні бути правильно орієнтовані щодо сторін світу, між сусідніми будівлями мають витримуватися достатні проміжки.

Нині житлові райони міста поділяють на мікрорайони, які є основною їхньою структурною одиницею. Житлові райони міст характеризуються зазвичай змішаною багатоповерховою забудовою. Квартальна забудова може бути периметральною, груповою, стрічковою і комбінованою (мал. 45—47). Житлова забудова може бути відкритою з лінійним розташуванням житлових будинків, паралельними рядами з невеликими проміжками, напівзакритою із застосуванням особливих типових житлових будинків, які створюють можливість для різноманітних об'ємно-просторових планувальних рішень, і закритою, з вільною територією, дворами в середині забудов, розташованих по всьому периметру. Зв'язок дворів із навколишнім середовищем у таких випадках здійснюється через переїзди і переходи на перших поверхах будинків.

За даними А. М. Марзеєва і В. М. Жаботинського (1979), першою було поширено стрічкову забудову, коли будинки у кварталі розташовувалися паралельно один до одного, і цим забезпечувалося добре провітрювання житлової зони, а гладенькі фасади будинків і широкі вікна давали доступ сонячним променям.

У разі периметральної забудови з будинками, розташованими вздовж вулиць кварталу, утворюється закритий прямокутник і це значно погіршує інсоляцію. Доцільнішою є змішана забудова, коли частина споруд розташована по периметру, а решта — вільно. У практику будівництва мікрорайонів остаточно увійшла вільна забудова. У такому разі забезпечується інсоляція, аерація і найкраще використання рельєфу.

Кількість населення в мікрорайоні може досягати у великих і середніх містах 6 — 8 тис. Різноманітність житлових комплексів і забудови мікрорайонів досягається застосуванням змішаної поверховості з виділенням окремих груп будинків підвищеної поверховості. Такі прийоми посилюють вираженість просторового рішення забудови. Для доброго благоустрою міста потрібна також така забудова житлових територій, за якої здійснювався б зв'язок із навколишнім середовищем, ландшафтом і рельєфом місцевості. У разі житлової забудови понад 5 поверхів, де обов'язковим є встановлення ліфтів, вимагається значне збільшення будівельних і експлуатаційних витрат. Враховуючи, що у великих містах ці витрати значні, доцільно застосовувати забудову 9-, 12-, 16-поверховими спорудами за відповідного обґрунтування, а в малих містах частіше використовують 4- і 5-поверхові будівлі. Показником інтенсивного використання територій мікрорайонів і житлових районів є щільність житлового фонду загальної площі квартир на 1 га (табл. 21).

Важливим також є розроблення соціальних схем раціонального розташування установ і підприємств культурно-побутового обслуговування населення. Виправдовує себе збільшення торговельних підприємств і об'єднання їх з культурними і спортивними закладами у вигляді скооперованих громадсько-торговельних центрів одного або двох суміжних житлових районів.

Структуру житлових районів і мікрорайонів слід формувати з дотриманням єдності планувальної структури житлового району і мікрорайону, а також взаємозв'язку з навколишніми планувальними елементами селітебної зони. До житлового району належать житлові мікрорайони, громадський центр, спортивний комплекс, вулиці і магістралі. До зони мікрорайону входять групи житлових будинків, дитячі садки, школи, підприємства, установи повсякденного обслуговування населення, дитячі і спортивні майданчики, господарські площі. Особливої уваги заслуговує створення зручних коротких зв'язків житлових районів у селітебній зоні з місцями праці, міським центром, зоною відпочинку.

Щоб наблизити місце роботи до місця проживання, деколи допускається розвиток комплексних виробничо-селітебних районів з промисловими підприємствами, які не виділяють шкідливих речовин і не сприяють підвищенню рівнів шуму та виникненню інших шкідливих чинників навколишнього середовища. Тому, як пише Ю.Д. Губернський (1987), у містобудуванні існують такі тенденції у функціональному визначенні зон. "Тверде" поняття зон (із суворо спеціалізованими функціями) поступається місцем "гнучкому" (зі змішаними функціями). Ось чому з'явилося поняття "промислово-селітебна" зона. Цей зв'язок зумовлений економічно та соціологічно. Автор наголошує, що комплекс умов і чинників, які дають змогу людині на території населених місць розгортати виробничу діяльність, дістав назву "житлове середовище". Це єдина система: людина — житлова ланка — будова — мікрорайон — житловий район міста.

Вулична мережа визначає структуру селітебної зони і міста. Вулиці, бульвари, алеї, сади слугують кордонами між мікрорайонами. Розташування мережі магістральних вулиць і міських доріг повинно забезпечувати зручні короткі зв'язки з промисловими та іншими зонами і громадськими центрами, а також умови поділу житлової території на мікрорайони. Усередині житлового району для транспортних зв'язків є вулиці, а в мікрорайонах — пішохідні доріжки до житлових будинків.

Планування вуличних мереж міста є окремою і важливою проблемою, що включає розташування вулиць і площ міста. У містах це відбувалося під впливом низки соціальних, історичних і географічних умов. У стародавніх містах розташування вулиць залежало від розташування фортець і оборонних укріплень, фортечних стін і воріт до них, розміщення центру, до якого вели дороги. Часто такі дороги — тракти — перетворювалися на шосейні. Пізніше на місці стін робили вулиці і бульвари. Таким чином, умовний поділ вуличної мережі міста дав змогу встановити найпоширеніші системи планування, а саме: прямокутну, радіально-кільцеву і змішану. Прямокутна система вуличної мережі збагатилася згодом діагональним, найкоротшим, напрямком вулиць. У разі рівнинної місцевості таке планування є простим і доцільним у містах, розташованих уздовж осі дороги, що вже існувала. Радіальна система, створена з радіальних вулиць, які виходять із центру, та сполучених між собою концентричними кільцями вулиць, які оточують місто, утворилася внаслідок розвитку міст навколо первинного ядра—фортеці, замку, торговельного майдану. Таке планування надає зовнішньому виглядові міста різноманітності, однак на радіальні магістралі припадає велике навантаження від руху транспортних засобів. Задля правильного планування вуличної мережі міста слід враховувати особливості місцевості, її рельєф, усі об'єкти, які потрібно зберегти, а також планувати мінімальну кількість перехресть на магістральних вулицях, що повинні перетинатися під прямим кутом. Важливо також, щоб вулиці служили каналами для правильного провітрювання, а забудова не перешкоджала розсіюванню сонячного світла. На широких вулицях треба планувати бульвари. Транспортні сполучення повинні утворювати єдину систему, яка мала б найбільше зручностей, була безпечною й економічною для пересування населення. 

Вулиці диференціюють за транспортним призначенням. Розрізняють швидкісні дороги, магістральні вулиці загальноміського і районного значення, вулиці й дороги місцевого значення, до яких належать вулиці житлових, промислових і складських районів, проїзди і пішохідні дороги. Ширина вулиці залежить від інтенсивності руху транспорту і пішоходів, рельєфу місцевості та типу забудови. Її визначають як відстань між протилежними червоними лініями, під якими розуміють межу між вулицею і територією забудови мікрорайону. Житлові будинки споруджують, відступивши від червоної лінії, що становить не менше ніж 6 м на магістральних вулицях і не менше ніж 3 м — на житлових.

Усі вулиці повинні мати добре покриття, ліпше асфальтоване, нахил, який забезпечував би стік атмосферних вод. Вони мають бути озелененими, щоб захищати населення від пилу, відпрацьованих газів автотранспорту і від шуму.

Особливе значення у плануванні і забудові населених місць має зонування промислових територій і виділення територій для санітарно-захисних зон.

Промислова зона призначається для розміщення промислових підприємств. Районне планування зобов'язане регулювати збалансований розвиток промислового виробництва і населених місць. З метою поліпшення розташування виробничих сил, територіального розподілу праці в нашій країні планується територіально-виробничий комплекс, що є просторовою системою виробничих сил, яка найповніше відповідає завданням їхнього розвитку в умовах науково-технічного прогресу. Зазвичай центром системи є найбільше місто з розвиненою промисловістю. Дотримання нормативних документів під час формування територіально-виробничого комплексу дає змогу органічно поєднати його з природним навколишнім середовищем таким чином, щоб запобігти забрудненню атмосфери, джерел водопостачання і ґрунту. До виробничої зони міста можуть входити кілька промислових районів, промислових вузлів, окремих підприємств, а також складські і транспортні споруди. Вони можуть бути розташовані у вигляді трьох основних схем — променевої, поздовжньої та поперечної. За санітарною характеристикою промислові підприємства розподіляють на 5 класів. В основі цієї класифікації лежить ширина санітарно-захисної зони, що є територією між межею промислового підприємства і межею селітебної зони й призначена для захисту атмосферного повітря селітебної зони від промислових викидів, ослаблення виробничого шуму, захисту від забруднення грунту та джерел водопостачання.

До 1-го класу підприємств, ширина санітарно-захисної зони яких не менша ніж 1000 м, належать підприємства, що генерують велику кількість шкідливостей, наприклад, заводи чорної та кольорової металургії, підприємства нафтопереробної та хімічної промисловості. Ширина санітарно-захисної зони підприємств 2-го класу —500 м. Це підприємства, що виділяють порівняно меншу кількість шкідливих речовин, такі, як машинобудівні та верстатобудівні, текстильні, підприємства легкої та харчової промисловості. До 3-го класу промислових підприємств з шириною санітарно-захисної зони 300 м належать підприємства з незначними виділеннями виробничих шкідливостей — бітуму, кальцинованої соди, мінеральних солей, пластичних мас. 4-й клас підприємств із санітарно-захисною зоною завширшки 100 м включає підприємства з виробництва паперу, мила, органопрепаратів та ін. Нарешті, до 5-го класу підприємств із санітарно-захисною зоною завширшки 50 м належать підприємства з виробництва неорганічних реактивів, вулканізації гуми, виробництва вуглекислоти та ін.

У містобудівній практиці слід уникати розташування в одному промисловому вузлі підприємств із різними санітарно-гігієнічними особливостями, оскільки це може сприяти сумації шкідливих впливів на кожне із зазначених підприємств і на прилеглу житлову забудову. Заходи, спрямовані на благоустрій, технічне обладнання й озеленення територій санітарно-захисної зони, які розробляються в детальному проекті генерального плану промислового району, повинні ґрунтуватися на даних про розвиток промислових підприємств і пов'язаних із ними об'єктів і господарств. На території санітарно-захисної зони можуть бути розташовані енергетичні та складські споруди, дороги, мости, підйомники, лінії електропередач, місця для короткочасного відпочинку, елементи зовнішнього благоустрою територій, резервні майдани тощо. За межі території санітарно-захисної зони слід винести житлові та шкільні споруди, підприємства харчової та інших галузей промисловості з нешкідливим виробництвом.

Благоустрій санітарно-захисних зон істотно впливає на поліпшення умов праці й побуту населення, тому потребує особливої уваги. Уздовж приїжджих частин і тротуарів необхідно створювати зелені смуги шляхом насадження дерев і кущів. Тротуари вздовж доріг прокладають, відступивши від приїжджої частини 2—3 м, і кладуть покриття, які відповідають санітарно-гігієнічним вимогам. Алеї для пішохідних зв'язків розташовують по найкоротших трасах і обладнують як паркові алеї. На території санітарно-захисної зони передбачається встановлення поливного водогону. Можливість розміщення інших об'єктів погоджують з органами Державного санітарного нагляду. Площа забудови територій санітарно-захисної зони не повинна перевищувати 10% від загальної площі. Решта території відводиться під зелені насадження, причому з боку селітебної зони потрібно передбачати ширину насадження дерев не меншу, ніж 40% установленої відстані від огорожі підприємства до житлового району. Планування озеленення території санітарно-захисних зон повинно здійснюватися комплексно. Мають бути враховані особливості забудови промислового і житлового районів, а також ґрунтово-кліматичні умови. Дерева й кущі на території санітарно-захисних зон насаджують, головним чином, із санітарно-гігієнічною і захисною метою проти пилу, газів, диму й шуму. Вони призначені також для короткочасного відпочинку робітників підприємства. Зелені насадження повинні бути стійкими до впливу шкідливих виробничих викидів, поліпшувати мікроклімат і санітарний стан міських районів. Головним елементом зелених насаджень є тінисті куточки. Частина території може бути використана для колективного та індивідуального садівництва за умови, що забруднення навколишнього середовища не впливатиме негативно на якість плодів. Озеленення санітарно-захисних зон здійснюється залежно від класу шкідливості підприємства. Воно повинно надавати привабливого вигляду комплексу забудови і збагачувати просторову композицію санітарно-захисної зони.

Комунально-господарська зона призначена для складів, підприємств побутового обслуговування, обслуговування транспорту тощо. Її ліпше розташовувати за межами селітебної зони з урахуванням забезпечення транспортним зв'язком із житловими й особливо промисловими районами міста.

Зона зовнішнього транспорту призначена для розташування транспортних споруд. її проектують як комплексну систему з вулично-дорожньою мережею та міськими видами транспорту з дотриманням високого рівня комфорту перевезення пасажирів. Оскільки в цій зоні розміщуються залізничні споруди, споруди морських і річкових портів, аеро- і автовокзали та станції технічного обслуговування, до неї ставлять такі вимоги, як обмеження шуму, вібрації, напруги електромагнітних полів та зменшення забруднення атмосферного повітря, водойм і ґрунту.

Зони зелених насаджень і відпочинку населення є одним з основних показників благоустрою міста. Вони сприяють оздоровленню життєвого середовища, поліпшенню здоров'я населення та підвищенню продуктивності його праці.

Декоративне садівництво бере початок у глибині тисячоліть, проблема озеленення міст як обов'язковий чинник їхнього упорядкування виникла порівняно недавно. Стародавній Вавилон прославився своїми знаменитими висячими садами і терасами. У центрі Стародавнього Єрусалима нагадували про себе пахощами троянди, а біля міських фортечних стін росли декоративні і плодові сади. Декоративні сади Стародавнього Єгипту розміщувалися в долині ріки Нілу. Дуже було розвинене квітникарство. Алеї, клумби, виноградники і басейни об'єднувалися в єдиний композиційний вузол, розташований у суворо прямолінійному порядку. Декоративні сади у Стародавньому Китаї робили у вигляді парків з вільною пейзажною розбивкою, куди входили штучні водойми, скали, містки, арки, галереї, тераси, павільйони і будинки. У давньогрецьких садах росли плодові дерева, були городи. У римських садах росли різні плодові дерева, ягідники і овочеві культури. Як декоративні дерева використовували платани, буки, лаври, кипариси. Декоративне садівництво почало знову розвиватися в епоху Відродження. Французькі парки вирізнялися значними розмірами і стали зразками регулярного стилю, який грунтувався на принципі правильних регулярних геометричних побудов або на принципі кривої лінії, котра найбільше нагадувала природний ландшафт.

Потреба виділення зелених територій сприяла виникненню своєрідних схем їхнього планування. Існує система рівномірного поділу зелених насаджень на території міста у вигляді зелених розривів між житловими кварталами. Вона можлива у містах із прямокутною системою планування. Система розташування рослин у вигляді зелених кілець можлива в містах із кільцеподібною забудовою. Радіальна, або променева, система зустрічається в містах, збудованих за діагональною системою.

Відомі сади часів Київської Русі. У Москві були замкові, а згодом декоративні сади. Великі парки Петербурга дістали світове визнання.

Розвивається будівництво ботанічних садів. Зелені насадження стали органічно необхідною частиною міста.

До міських зелених насаджень належать загальноміські парки, сквери, бульвари, вуличні насадження обмеженого користування всередині кварталів, приміські зелені насадження і насадження спеціального призначення, наприклад, заповідники. Добір видів насаджень для міста залежно від місцевих кліматичних і ґрунтових умов проводять відповідні фахівці.

Можна озеленювати вулиці деревами одного виду, утворюючи липові, тополеві, каштанові алеї, або ж насаджувати їх різними деревами. Квіти для міського озеленення є однорічні і багаторічні. За допомогою однорічних квітів, зазвичай, у скверах створюють килимові квіткові візерунки. Дерева можна використовувати з кроною, що природно розвивається, і з кроною штучно утвореної форми. Вони є основою всіх зелених садово-паркових масивів і алей уздовж вулиць, набережних, бульварів. Важливо, щоб у разі багатоповерхової суцільної забудови у місті зелень високих дерев не затемнювала приміщень у будинках. Дерева потрібно розташовувати не ближче 5 м від будинків і за 1 м від країв тротуарів. Набула поширення також шпалерна зелень, яка обвиває площину стін будинків, природно приростає до фасаду і не потребує будь-яких спеціальних пристроїв для кріплення. Сквери краще облаштовувати збоку від основних потоків руху транспорту. У міських парках має бути густа мережа доріжок, слід висаджувати дерева з оформленими кронами, робити велику кількість газонів і квітників, спеціальні дитячі майданчики.

Загальна площа зелених насаджень комплексної зеленої зони, що включає міську зону прилеглого району, на одного мешканця в малому місті повинна досягати 1000 м2, а у великому — 2200 м2 (В. А. Кучерявий, 1984). Відповідно до ДСТу 17.5.3.01—78 "Склад і розмір зелених зон міст" зелені зони міст за цільовим призначенням повинні ділитися на дві частини — лісопаркову і лісогосподарську. Лісопаркову частину становлять ліси, що входять у зелену зону міста з естетично цінними ландшафтами.

Площа зелених насаджень загального користування на селітебній території великих міст на одну людину становить 10 м2 і 11 м2 — для житлових районів.

Потрібно також передбачити спеціалізовані дитячі, спортивні, виставкові, зоологічні та інші парки і ботанічні сади.

Бульвари та пішохідні алеї повинні бути розміщені в напрямку масового потоку пішоходів.

Озеленені території загального користування обладнують фонтанами, басейнами, альтанками, майданчиками для короткочасного відпочинку, світильниками тощо.
У плані міста передбачаються майданчики для спортивних занять і відпочинку. Майданчики для активного відпочинку дітей раннього віку слід розміщувати поблизу жител, а для дітей шкільного віку — в межах житлового кварталу. Треба також відвести вільну територію для пасивного відпочинку навколо шкіл, дошкільних дитячих закладів, лікарень і центрів охорони здоров'я.

Майданчики для рухливих дитячих забав і велосипедні доріжки з радіусом обслуговування 100 —200 м облаштовують для дітей віком від 7 до 10 років. Майданчики для гімнастики, волейболу, тенісу та інших спортивних ігор з радіусом обслуговування, що не перевищує 500 м, роблять для дітей старшого віку і для дорослого населення. З цією метою в мікрорайоні має бути територія з розрахунку не менше ніж 1 м2 на 1 мешканця. У житловому районі повинен бути фізкультурно-спортивний центр зі стадіоном і плавальним басейном. Ці споруди призначені для мешканців усіх вікових груп.

Велике значення мають приміські лісопаркові зони та приміські парки. Комплексна зелена зона міста повинна бути змодельованим середовищем, яке забезпечує оптимальні умови життєдіяльності міського населення.

Подальше вдосконалення розселення людей потребує ліквідації поперемінного розташування промислових і селітебних зон, що спостерігається в деяких містах, розвитку добре облаштованих санітарно-захисних зон, зон культурно-побутового обслуговування. Прогресивні риси формування нового міста, які відповідають гігієнічним вимогам, повинні віддзеркалювати нові тенденції в містобудуванні. Потрібно створювати міста-парки, де всі функціональні елементи мають бути чітко зоновані. У перспективі слід створювати великі житлові будинки-комплекси з новими типами багатокімнатних квартир. Населення мешкатиме в багатоквартирних будинках, призначених для проживання сімей, що відрізняються за своїм кількісним складом. Широко має розвиватися будівництво з об'ємних елементів, що підвищує рівень заводської готовності будинків (В.З. Мартинюк, І.І. Даценко та ін., 1978). Соціальні перетворення і розширення побутового обслуговування населення змінять соціально-побутову організацію міського і природного середовищ (Г.І. Сидоренко, Є.І. Кореневська, 1976). Великі житлові масиви матимуть розвинений сектор соціально-побутового обслуговування населення. Важливим буде поєднання індивідуального і колективного обслуговування населення, зокрема, "будинки-комплекси нового побуту".

У недалекому майбутньому потрібно також освоїти підземний простір для міського транспорту, звільнивши таким чином мешканцям міст територію для пішохідного пересування.

Планування міст постійно поліпшується у зв'язку з потребами вдосконалення процесу життєдіяльності людини, утворення науково-виробничих об'єднань і підвищенням вимог до соціально-побутового обслуговування. З розвитком науково-технічного прогресу постійно вдосконалюються технологічні процеси на промислових підприємствах, поліпшуються умови праці, а шкідливі виробництва ізолюються. Усе це потребує подальших архітектурно-планувальних розроблень для створення гармонійних і комфортних нових рішень, які відповідають гігієнічним вимогам. Методичні схеми в цьому напрямку полягають у тому, що основою для розв'язання проблем територіального планування повинна служити передпроектна документація багато-цільового призначення — територіальні комплексні схеми охорони природи. Вони включають визначення рівня впливу народногосподарських об'єктів, розселення і землекористування на навколишнє середовище і на цій основі поділ усієї території на ділянки з різним ступенем "сприятливості" для проживання населення й розвитку народного господарства. Це зветься санітарним районуванням. Ранжування ситуацій за гостротою вимагає аналізу даних про динаміку стану здоров'я населення не менше ніж за 5 років і прогнозу його змін на виділених територіях. Потрібний також послідовний аналіз демографічних показників, які відображають народжуваність, смертність, захворюваність населення зі спеціальним аналізом захворювань, пов'язаних із забрудненням навколишнього середовища і з місцевими природними умовами тощо. Насамкінець слід давати оцінку можливих шляхів і засобів ліквідації або зменшення небезпеки для населення, несприятливих умов навколишнього середовища.

Пропонують 3 групи територій з такими проблемними ситуаціями: 1) території з уже складеною санітарною ситуацією і з тенденцією до погіршення у зв'язку з розвитком виробничих сил; 2) території із забрудненням водних ресурсів і складними гідрогеологічними умовами; 3) території з відносно сприятливою в наш час санітарною ситуацією.

Отже, для розв'язання проблем містобудування в оздоровленні навколишнього середовища обов'язково потрібно враховувати специфічні особливості регіону.

Контроль за реалізацією схем районного планування здійснюють органи санітарно-епідеміологічної служби.