Історія становлення та розвітку гігієни - 3 Березня 2012 - Загальна гігієна - Профілактична медицина
Неділя, 11.12.2016, 16:46
Головна Реєстрація RSS
Вітаю Вас, Гість
Форма входу

Меню сайту
Реклама
Додай сайт
Статистика
Пошук
Block title
Спорткомплекс
Дошкольное развитие ребенка Обучение акробатики
Реклама
Мікробіологія
Попередження
При будь-якому використанні матеріалів сайту - посилання на http://profmed.at.ua обов'язково.
Архів записів
Календар
«  Березень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
Головна » 2012 » Березень » 3 » Історія становлення та розвітку гігієни
01:09
Історія становлення та розвітку гігієни
Витоки гігієни як сукупності емпіричних знань про вплив на здоров'я людини способу її життя, умов навколишнього середовища і профілактичних рекомендацій, заснованих на цих знаннях, сягають до періоду зародження людства. Багатовікова історія гігієни нерозривно пов'язана з соціальними, науково-технічними, культурними, побутовими та іншими особливостями різних суспільно-економічних формацій. Умовно її можна поділити на два основних періоди: встановлений на основі достовірних історичних джерел період використання різних профілактичних приписів, що грунтувались на спостереженнях і життєвому досвіді людей (емпірична гігієна), і період, започаткований формуванням гігієни як галузі сучасної медичної науки в XVII—XIX ст. (науково-експериментальна гігієна).

Тяжкі умови життя людей у первісному суспільстві створювали численні небезпеки для здоров'я. Первісна людина була погано захищена від впливу несприятливих клімато-погодних чинників, високої чи низької температури повітря, стихійних лих, відчувала нестачу їжі, її постійно чатувала небезпека поранень, ушкоджень чи укусів отруйних тварин. Пов'язаний з цим спосіб життя, відсутність доброго житла, одягу, використання недоброякісної води та їжі сприяли виникненню отруєнь, різних захворювань, травм, ранньої смерті.

Багаторічний досвід, який накопичився з цих спостережень, поступово привів до свідомого розуміння пріоритетної ролі запобіжних заходів у збереженні здоров'я людини і в ті стародавні часи став основою зародження емпіричної, народної, гігієни. Провідними елементами її стали рекомендації обмежувального характеру, які торкалися розташування житла в тій чи іншій місцевості, вживання окремих рослин, харчових продуктів, джерел питної води.

Подальшого розвитку емпірична гігієна набула в рабовласницьких країнах Древнього Сходу, які мали великий вплив на наступний розвиток світової культури та науки. Устрій життя в цих країнах у значній мірі складався під впливом релігійних приписів, багато з яких мали раціональні вказівки профілактичного характеру.

У законодавчих документах Ассіро-Вавілонської держави, наприклад, містилися також записи медичного характеру, в тому числі й такі, що мали відношення до особистої та суспільної гігієни, ізоляції заразних хворих та ін. У містах цієї держави (Вавілоні, Ніневії) знайдено залишки бруківки і водопровідно-каналізаційних споруд із глиняних труб. Найдавнішими з відомих на сьогодні є споруди, побудовані понад 3 тис. років тому в Мохенджодаро в долині Інда. У цьому місті були викладені цеглою купальні, басейни, колодязі, побудовані лазні, які нагрівалися гарячим повітрям, проведена система каналізації з трубами до 2 м у діаметрі і місцями для відстоювання води.

Санітарні рекомендації та обмеження, що торкалися вживання тих чи інших харчових продуктів, особистої гігієни, статевого життя, ізоляції хворих, окурювання приміщень, використання масажу, водолікування, нагляду за ринками, поховання померлих, існували вже за 1,5 тис. років до н. е. в Древньому Єгипті. Через історичні особливості та характер соціально-побудових стосунків носіями перших медичних, у тому числі й гігієнічних, знань на той час були церковні служителі, жреці.

Чіткі уявлення про провідну роль профілактичних заходів в охороні здоров'я, продовженні життя та зміцненні пов'язаного з ними соціального благополуччя сформувалися в Древньому Китаї. В одному з древньокитайських медичних трактатів відзначалося, що медицина не може врятувати від смерті, але в змозі продовжити життя та зміцнити державу і народи своїми порадами, а також підкреслювалося, що потрібно запобігати тій хворобі, якої ще немає в організмі людини. Як і в інших державах Древнього Сходу, в Древньому Китаї особливу увагу приділяли раціональній дієті, запобіганню надмірностям, режиму відпочинку, сну, загартовуючим вправам, масажу. В Древньому Китаї була відома варіоляція, існували санітарні вимоги до розміщення та планування населених місць, житла і їх санітарно-технічного благоустрою (деякі житлові будинки опалювалися системою внутрішньостінних труб-каналів).

Широко відображені вимоги і до особистої гігієни (гігієна ротової порожнини, догляд за тілом (рис. 1), одягом тощо), використання гімнастичних вправ у древньоіндійських законах Ману і Аюрведі («Книга життя», 1000—500 років до н. е.). В них підкреслювалась також користь від уживання молока, меду, свіжої рослинної їжі, фізичної праці. В Древній Індії надавалось великого значення впливу на здоров'я людини клімату і погоди, пори року; погодні умови враховувались під час призначення лікарських засобів.

Значного розвитку набули гігієнічні знання і засновані на них рекомендації в античному світі (Древній Греції та Древньому Римі). Розвитку гігієнічних знань і навичок, елементів санітарного законодавства сприяв загальний розквіт культури, розвиток техніки, матеріалістичні погляди багатьох древньогрецьких філософів (зокрема, Демокріта і Арістотеля) та вчених на динамічний зв'язок між здоров'ям і середовищем існування. Демокріту (460—370 pp. до н. е.) — одному з далеких нащадків роду лікаря-бога Асклепія — належить крилатий вираз: «Hygiena est атісо valetudinis» («Гігієна — супутниця (друг) здоров'я»), а також висловлювання про те, що хворобі легше запобігти, ніж лікувати («Facilins est morbos evitare, quam tos curare))).

У цей період з'явилися перші медичні твори, які дійшли до наших днів і мали вплив на подальший розвиток профілактичного мислення в медицині. В трактатах («Про повітря, води і місцевості», «Про здоровий спосіб життя» та ін.), написаних видатним лікарем древності Гіппократом (460—377 рр. до н. е.), містяться матеріалістичні міркування відносно здоров'я людини і навколишнього середовища. На відміну від догматичних релігійних (Древній Схід) чи адміністративно-державних (закони Спарти, Лікурга) вимог у працях Гіппократа та його учнів гігієнічні рекомендації випливали з медичних спостережень і узагальнень. Виходячи з них, Гіппократ виділив дві основні групи чинників, які впливають на здоров'я людини: загальні (клімат, грунт, вода тощо) та індивідуальні (спосіб життя, харчування, спадковість).

У системі гігієнічних заходів, які  набули поширення в Древній Греції,особливої уваги надавалось фізичній культурі, особистій гігієні, здоровому способу життя. Існували в Древній Греції й елементи громадської санітарії — санітарний нагляд за продажем харчових продуктів і напоїв, розміщенням і будуванням споруд. У містах-державах (полісах) споруджувалися водопроводи (наприклад, у Мегарі в VII ст. до н. е.), під час забудови міст дотримувались прямокутного планування, в Афінах була каналізація.

Ще більшого розвитку набули санітарно-технічні споруди в Древньому Римі. Видатним пам'ятником будівельної техніки Древнього Риму е знамениті римські водопроводи (рис. 2) та каналізація. Водопроводи Риму (їх було більше ЗО, перший з них побудовано в 614 р. до н. е.) забезпечували місто гірською джерельною водою (в середньому 500—1000 л на одну людину). Стічні води збирались у великий каналізаційний колектор (Cloaca maxima, рис. 3), який мав 4 м завширшки і 5 м заввишки, і спускались у річку Тібр. Частково ці води використовувались для зрошування сільськогосподарських угідь.

У Древньому Римі було видано ряд законодавчих документів, які регламентували санітарні вимоги до будівництва («Будівельний статут» імператора Нерона), продажу харчових продуктів, харчування військових, використання води з Тібру, поховання померлих. За дотриманням цих та інших санітарних вимог слідкували спеціальні міські чиновники-едили, в обов'язки яких входив, зокрема, і нагляд за продажем харчових продуктів на ринках, будівництвом нових споруд, очисткою території, чистотою води тощо. Едили мали право карати порушників санітарного порядку. Розповсюджені були в Древньому Римі лазні, басейни, резервуари, які заповнювалися водопровідною водою. Багато античних лазень використовували для спортивно-оздоровчих цілей, мали окремі басейни з холодною (фридигарії), теплою (тепидарії) та гарячою (калидарії) водою. Древньо-римські лікарі розглядали гігієну тіла, ранкову гімнастику та інші елементи особистої гігієни як важливу умову збереження здоров'я та найшвидшого видужання хворих. Видатний лікар-вчений Древнього Риму Гален вважав, що гігієна повинна становити окрему галузь медицини; серед його творів є багато трактатів, присвячених питанням гігієни.

У період раннього середньовіччя центр медичної науки перемістився в країни Сходу. Із вчених цих країн особливо значний внесок у медичну науку зробив видатний арабський лікар Ібн-Сіна (Авіценна) (980—1037). Він написав п'ятитомний «Канон лікарської науки», деякі розділи якого присвячені питанням гігієни ("Про добре повітря" «Про якості води», «Про збереження здоров'я» тощо). Характеризуючи причини та прояви захворювань, Авіценна приділяв велику увагу навколишньому природному середовищу, детально розглядав вплив пори року, повітря, особливостей місцевості, харчування, особистої гігієни, виховання і догляду за дитиною, давав конкретні профілактичні рекомендації з цих та інших питань.

Широкого відображення питання гігієни і дієтетики набули в «Салернському кодексі здоров'я» (XII ст.), узагальненому Арнольдом з Вілланови, а також у працях М. Маймоніда (XII ст.) та інших лікарів-учених того періоду. Відомий на той час лікар і філософ Мойсей Маймонід (1135—1204) заперечував проти ідеалістичних уявлень щодо визначеності долі та здоров'я людини, протиставляючи їм здоровий спосіб життя та дотримання правил особистої гігієни.

Середні віки, особливо XII—XV ст.— майже до епохи Відродження, ввійшли в історію Західної Європи як період різкого падіння санітарної культури. Житлові приміщення міст того часу відзначались низьким рівнем загального санітарного благоустрою. В більшості міст були відсутні водопроводи та каналізація. Нечистоти і відходи з будинків часто викидались безпосередньо на вузькі вулиці. Погано дотримувались (за свідченням істориків, навіть у сім'ях знаті) елементарні вимоги догляду за тілом, гігієною одягу. Негативно впливали на санітарну культуру населення багаточисленні хрестові походи, безперервні феодальні війни, релігійна проповідь аскетизму, поширення забобонів, гніт інквізиції. Невипадково саме в цей період значного поширення набули епідемії чуми, віспи, холери та інших заразних захворювань (тільки у XIV ст. епідемія чуми в Європі призвела до смерті майже 25 млн чоловік).

Лише у XV ст. відбувається перелом у відношенні до суспільної та особистої гігієни. В багатьох містах Європи встановлювались посади міських лікарів, на яких покладались функції санітарного нагляду. Почала використовуватись система карантинних обмежень під час заразних захворювань.

Високою санітарною культурою для свого часу відзначалася Київська Русь. В «Історії» Геродота (485—425 pp. до н. е.) містяться відомості про те, що в ній були відомі парові лазні, милоподібні речовини, використання з дезинфекційною метою сірки, техніка бальзамування. У рукописних та інших джерелах, що дійшли до наших днів і в яких описаний побут населення Древньої Русі, відзначається увага, яку приділяли питанням гігієни. Онучці Володимира Мономаха Євпраксії (XII ст.) належить медичний трактат, який містив 29 розділів (у тому числі «Про спосіб життя в різні пори року», «Про їжу, питво, сон і спокій», «Про лазню» тощо). В XI—XV ст. у Києві, Суздалі, Новгороді та інших містах були дерев'яні бруківки, в деяких монастирях (Троїцько-Сергіївському, Києво-Печерському, Соловецькому та ін.) і містах (Новгород, Псков) діяли водопроводи. В «Житії Феодосія Печерського» (автором якого вважається Нестор-літописець) є свідчення того, що вже в XI—XII ст. при Києво-Печерському монастирі у Києві існувала одна з перших лікарень (лікарня Феодосія). В цьому ж документі вказується на те, що поряд з наданням медичної допомоги ченцями монастиря приділялась велика увага санітарним питанням повсякденного побуту, харчування, використанню питної води, видаленню покидьків тощо. До наших часів у ближніх печерах збереглася мумія одного з найвідоміших і шанованих ченців-медиків Києво-Печерського монастиря преподобного Агапіта (початок XII ст.).

Великого поширення в той час набуло миття в лазнях. Цьому елементу побуту та особистої гігієни надавалося великого значення, про що свідчить, наприклад, один з пунктів підписаного з Візантією договору, який передбачав право російських купців користуватися лазнею.

Розвиток профілактичного напряму медицини в період середньовіччя та допромислового капіталізму пов'язаний із заснуванням академій та іменами відомих учених-просвітителів і лікарів з України, таких як Юрій Котермак-Дрогобич, Петро Могила, Данило Самойлович, Хома Борсук-Мойсеєв та ін. Так, ще в 1593 р. в м. Замості на Львівщині була заснована академія, у складі чотирьох факультетів якої був і медичний. Замойська академія підтримувала тісні зв'язки з медичним факультетом Падуанського університету в Італії, спільно з яким, зокрема, вивчала вплив житлово-побутових умов на захворюваність гуцулів гірських районів Галичини.

Питання профілактики висвітлювались у працях лікаря Юрія Котермака-Дрогобича (1450—1494), який під ім'ям Георгія-Михайла сина Доната з Дрогобича закінчив Краківський університет, здобувши ступінь бакалавра і магістра, а потім ще й Болонський університет (Італія), де в 1478 р. дістав звання доктора філософії, а в 1482 p.—доктора медицини. З 1488 р. Котерадак викладав медицину в Краківському університеті. Йому належить одна з перших друкованих книжок з медицини.

Митрополит Петро Могила (1596—1647) був відомим діячем православної церкви та просвіти, заснував Києво-Могилянську академію (1633), у стінах якої провадилось і медичне навчання. В режимі дня та навчанні вихованців академії великого значення надавалось дотриманню правил гігієни, про що були відповідні вказівки навіть в уставі цього навчального закладу.

Серед перших професорів медичного факультету Московського університету, заснованого в 1755 p., були також медики з України. Це ф. Г. Політковський (1756—1809), який після закінчення Чернігівської колегії здобув ступінь доктора медицини в Лейденському університеті, вихованець Киево-Могилянської академії Xома Борсук-Моисеев — перший лікар, якому Московськийуніверситет у 1794 р. надав науковий ступінь доктора медицини за дисертацію, присвячену питанням фізіології, патології та гігієни дихання (у подальшому, протягом 16 років, X. Борсук-Мойсеєв викладав у цьому університеті).

Випускником Києво-Могилянської академії був і Данило Самойлович (1744—1805) —доктор медицини, член 12 іноземних академій. Майже все своє професійне життя Самойлович працював в Україні і присвятив його боротьбі з чумою та іншими інфекційними захворюваннями, ввійшов до історії світової медицини як один з фундаторів системи профілактичних заходів цих захворювань.

Штаб-лікарем полководця О. В. Суворова був Юхим Біло-польський, який закінчив Чернігівську колегію, потім Петербурзьку госпітальну школу. В створених ним медичних настановах для військовослужбовців велика увага приділялась заходам профілактики захворювань, конкретним рекомендаціям щодо гігієни приміщень, харчування, одягу тощо.

Питанням профілактичної медицини великого значення надавали відомі українські лікарі: О. Ф. Масловський (1739—1804) — уродженець Чернігівщини, випускник Московської медико-хірургічної школи, доктор медицини, викладач медицини у Києво-Могилянській академії, інспектор лікарської управи Києва; А. О. Козачківський (1832— 1889) — друг і лікар Т. Г. Шевченка; І. Я. Горбачевський (1854—1942), ярму, зокрема, належить дослідження харчування населення Поділля, у 1902—1903 роках був ректором Пражського університету,з 1925 р.— академік AH України; П. П. Пелехін (1784—1870) — ви¬кладач медицини в Києво-Могилянській академії, нащадок стародавньої козацької родини Пелехів (Григорій Пелех, наприклад, у XVII ст. був кошовим Запорізької Січі) та ін.
Зародження капіталістичного виробництва в Західній Європі, пошук нових ринків, великі географічні відкриття були поштовхом до розвитку науки та культури. А. Левенгук створює мікроскоп, Д. Фракасторо своєю працею «Про заразу, заразні хвороби і лікування їх» (1546) заклав основи науки про передавання та запобігання заразним хворобам. З'являється твір відомого німецького лікаря та вченого-металурга, мінералога Г. Агріколи про професійні захворювання гірників.

Знаменною віхою в історії гігієни була праця італійського лікаря Б. Рамацціні (1633—1714) «Роздуми про хвороби ремісників», в якій вперше подано систематизований опис та оцінка умов праці робітників 52 професій (гірників, рибалок, друкарів, пивоварів та ін.) і характеристики симптомів, які розвиваються при професійних захворюваннях.

Значно посилилась увага до профілактичних аспектів охорони здоров'я населення в Росії в період державних перетворень, що здійснювались Петром І і в післяпетровську епоху. Великий внесок у цей напрям суспільного життя зробив М. В. Ломоносов, який у відомій доповіді «О размножении и сохранении росийского народа» (1761) та в інших творах підіймав широке коло питань суспільної та особистої гігієни. В 1865 р. з'являються твори різних авторів, присвячені питанням гігієни. Розвиток ідей профілактики та особистої гігієни знаходить відображення в наукових працях і практичній діяльності таких учених-медиків, як Н. М. Максимович-Амбодик, С. Г. Забєлін, М. Я. Мудров та ін.

Подальший розвиток і диференціація гігієни як самостійної науки тісно пов'язані з промисловою революцією кінця ХVІIІ ст., підйомом робітничого руху в Англії та інших країнах Європи, досягненнями науки кінця XVIII — початку XIX ст.

У промислово розвинутих країнах Європи, передусім в Англії, з'являються лікарі та адміністратори, які розуміли значення санітарно-оздоровчих заходів і стали засновниками суспільної профілактичної медицини та санітарної статистики. До їх числа відносяться фабричний інспектор Л. Хорнер, перший санітарний лікар Лондона Д, Саймон, У. Фарр та ін.

У 40—50-х роках XIX ст. у Франції (М. Леві, Р. Естерлен) і Англії (Е. Парке) з'явилися перші твори з гігієни, в яких поряд з результатами натурних та експериментальних спостережень використовувався й статистичний аналіз і які дали початок гігієні як окремій науковій дисципліні.

Одним з перших фундаментальних узагальнень XIX ст. в галузі утримування і порядку здійснення санітарних заходів був дев'яти-томний збірник правил «Повна система медичної поліції». Автором його був відомий у той час організатор медичної, в тому числі санітарно-протиепідемічної, допомоги лікар І. П. Франк (1745—1821), який працював у кількох країнах Європи, а в 1805—1808 pp. очолював Петербурзьку медико-хірургічну академію.

Для більшості країн Європи середина XIX ст. була періодом утвердження і розвитку промислового капіталізму, інтенсивного будівництва заводів і фабрик, виникнення і розвитку (часто хаотичного) нових промислових міст, селищ. У старих містах почали з'являтися райони промислової забудови і тимчасових, погано упорядкованих місць проживання для робітників і їх сімей. У більшості випадків будівництво житла і його санітарне упорядкування дуже відставали від реальних темпів міграції сільського населення і формування нових міських поселень. Погані побутові умови звичайно поєднувались з тяжкими умовами праці на виробництві.

Все більшого суспільного визнання набувало розуміння того, що, в цих нових історичних і соціально-економічних умовах вирішальне значення в справі охорони здоров'я населення має профілактика захворювань. Цей період став періодом зародження і наступного бурхливого розвитку науково-експериментальної гігієни. Крім того, виникнення наукової гігієни стало можливим завдяки досягненням у галузі хімії, фізики, біології, мікробіології, математичної статистики, які якісно збагатили арсенал гігієнічних методів дослідження, що дозволило робити не тільки описову, а й якісно-кількісну оцінку чинників навколишнього середовища та їх впливу на здоров'я людини.
Велику роль у формуванні науково-експериментальної гігієни на цьому етапі відіграв відомий німецький учений М. Петтенкофер (1818—1901) та його учні.

М. Петтенкофер — лікар за освітою, учень відомого хіміка Ю. Лібіха, з 1865 р.— професор створеної ним першої кафедри гігієни в Мюнхенському університеті, з 1879 р.— керівник організованого за його проектом гігієнічного інституту. Основною заслугою М. Петтенкофера є розроблення та впровадження в гігієну об'єктивних методів дослідження (хімічних, фізичних) чинників навколишнього середовища з метою їх гігієнічної оцінки. Наукові праці цього вченого, його роль в докорінній реорганізації викладання гігієни, створенні наукової школи поправу дозволяють назвати його основоположником сучасної наукової гігієни. Слід підкреслити також великі заслуги М. Петтенкофера в підготовці викладачів гігієни, зокрема для Київського університету св. Володимира. Щоб відмітити ці та наукові його заслуги, М. Петтенкофера було обрано почесним членом ради медичного факультету Київського університету.

60—70-і роки XIX ст. були періодом становлення і наступного інтенсивного розвитку наукової гігієни в Росії. На Формування соціальною напряму діяльно ті гігєністів великий вплив мали відомі російські філософи-матеріалісти того періоду: В. Г. Бєлінський, О. І. Герцен, М. Г. Чернишевський, М. О. Добролюбов, Д, І. Писарєв та ін. Значення гігієни в суспільному житті особливо підкреслював Д. І. Писарєв, який стверджував, що гігієна, або вивчення тих умов, які потрібні для збереження здоров'я, набуває зараз переважного значення в очах кожної мислячої та освіченої людини. Суспільний характер і профілактичний напрям медицини того часу багато в чому були зумовлені прогресивними поглядами і діяльністю тяких видатних лікарів-клініцистів, як М. Я. Мудров, М. І. Пирогов, Г. А. Захап'їн, С. П. Боткінта ін. С. П. Боткін вважав запобігання хворобі основним завданням практичної медицини. Думки хірурга ОД. І. Пирогова («Я вірю в гігієну. Ось у чому справжній прогрес нашої науки. Майбутнє належить медицині запобіжній») і терапевта Г. А. Захар'їна, який вважав гігієну «... не тільки обов'язковою частиною медичної освіти, а й важливим предметом у діяльності практичного лікаря», стали ідеологічною основою суспільно-лікарської діяльності кількох поколінь російських медиків.

Розвиток гігієнічної науки та санітарної практики в Росії міцно пов'язаний з діяльністю медичних факультетів вищих навчальних закладів, у стінах яких сформувалися перші гігієнічні школи. До 60-х років XIX ст. гігієна була складовою частиною різних дисциплін — анатомії, фізіології, фармакології, загальної патології, судової медицини та ін. Виділення гігієни в самостійну кафедру (натцо, до речі, вказував ще в 1841 p. М. І. Пирогов, який в той час був попечителем Київського навчального округу) ставало все більш об'єктивною потребою вищої медичної освіти та практичної медицини. Офіційна ініціатива організації окремої кафедри гігієни належить медичному факультету Київського університету. Рішення про створення такої кафедри рада цього факультету прийняла в жовтні 1863 p., але фактичне її відкриття відбулося лише в 1871 р. В цьому ж році, практично одночасно з київською, була відкрита кафедра гігієни в Петербурзі, а в наступні роли починають працювати кафедри гігієни в Харкові, Москві, Казані, Одесі та інших містах.

У 60—80-і роки ХІХ ст. у Москві, Петербурзі, Києві, Казані, Харкові, Вільнюсі, Одесі розпочинають  працювати вчені-гігієністи. Значний внесок у становлення і розвиток гігієни дореволюційного періоду зробили О. П. Доброславін і Ф. Ф. Ерісман.

О. П. Доброславін (1842—1889) закінчив у 1865 р. Петербурзьку медико-хірургічну академію, був у ній ординатором терапевтичної клініки. Після захисту дисертації був у дворічному закордонному відрядженні для підготовки до професорського звання з гігієни. Після повернення очолив першу в Росії самостійну кафедру гігієни в Петербурзькій медико-хірургічній академії (1871). Великого значення надавав впровадженню в практику гігієни лабораторних методів дослідження, організував хіміко-аналітичну гігієнічну лабораторію (надалі на базі цієї лабораторії був організований санітарно-гігієнічний науково-дослідний інститут). Заснував і редагував перший в Росії гігієнічний журнал «Здоровье» (1874). О. П. Доброславін був переконаним прихильником науково-дослідного обгрунтування практичних санітарних рекомендацій і добре розумів значення соціальних чинників для можливості їх реалізації. І сьогодні не втратила значення його думка про те, що «ні один гігієнічний захід не буде давати користі, якщо він стане в протиріччя із законами політекономії».

Ф. Ф. Ерісман (1842—1915) був своєрідною особистістю в суспільному житті Росії кінця XIX ст. Будучи уродженцем Швейцарії, ін в 1869 р. переїздить до Росії, де розпочинає свою діяльність лікаря-окулістом. Його увага була привернута до проблеми впливу несприятливих санітарних умов навчання учнів петербурзьких гімназій звиток у них порушень зору (короткозорості). На цій підставі виник інтерес Ф. Ф. Ерісмана до гігієни, стажування з якої він проходив у М. Петтенкофера і К. Фойта.

Ф. Ф. Ерісман — один з ініціаторів створення спеціальних санітарних установ у дореволюційній Росії. При його безпосередній участі створювались санітарні організації Московського губернського земства, санітарно-гігієнічні лабораторії і санітарна станція в Москві (1884). Разом з Є. М. Дементьєвим і О. В. Погожевим він провів санітарні дослідження праці та побуту робітників фабрик Московської губернії, які викликали великий громадський інтерес.

Ф. Ф. Ерісман розглядав гігієну як науку, органічно зв'язану з медициною і яка є її невід'ємною частиною. Він неодноразово підкреслював суспільне значення гігієни і писав з цього приводу: «Лишіть гігієну її суспільного характеру — і ви нанесете їй смертельний удар, перетворите її в труп, оживити який вам ніколи не вдасться». Широкої відомості набули його твори — «Руководство по гигиене», «Профессиональная гигиена, или гигиена умственного и физического труда» (1882).

Ф. Ф. Ерісман кор
истувався величезним авторитетом і повагою серед медиків різних спеціальностей. За підтримку прогресивної частини студентства був звільнений в 1896 р. з Московського університету, в якому очолював з 1882 р. організовану ним кафедру гігієни, і повернувся до Швейцарії.

Плідно розвивалась гігієнічна наука наприкінці XIX — на початку XX ст. в Україні. її видатними представниками в той період були А. І. Якобій, В. А. Субботін, В. Д. Орлов, І. П. Скворцов, О. В. Корчак-Чепурківський та ін.

В. А. Субботін (1844—1896) — один з піонерів гігієнічної науки та викладачів гігієни. Будучи уродженцем м. Прилуки Чернігівської губернії, він закінчив медичний факультет Київського університету, ординатуру з терапії. В 1869—1871 роках знаходився у дворічному закордонному відрядженні (значну частину часу у М. Петтенкофера) для підготовки до професорського звання з гігієни. Повернувшись до Києва, організував і більше 20 років (з 1871) очолював кафедру гігієни в Київському університеті. В. А. Субботін — автор першого підручника з гігієни (1880) і багатьох наукових праць з різних галузей гігієни, ініціатор створення санітарної комісії в Києві.

До когорти видатних громадських діячів і перших санітарних лікарів України належить уродженець Полтавщини О. В. Корчак-Чепурківськии (18о/—1947). Після закінчення в 1883 р. медичного факультету Харківського університету працював земським дільничим і санітарним лікарем, з 1899 по 1907 р.— міським санітарним лікарем у Києві. Провадив велику науково-викладацьку роботу як доцент кафедри гігієни Київського університету (читав лекції з медичної статистики та епідеміології), завідуючий кафедрою гігієни Київського медичного інституту. Брав активну участь у пропаганді гігієнічних знань, організаційно-практичній роботі, направленій проти інфекційних захворювань. Автор багатьох наукових праць з профілактичної медицини, в тому числі таких, як «Изменение смертности в г. Киеве с момента введения в нем канализации» (1901), «Наши гражданско-санитарные потребности» (1905), «Программы курсов социальной и промышленной гигиены» (1909) тощо. У березні 1921 р. першим з медиків України був обраний дійсним членом її Академії наук, входив до складу Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету.

В дореволюційний період почалася діяльність відомого гігієніста Г. В. Xлопіна (1863—1929). Він закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького (1886) і медичний факультет Московського (1893) університетів, учень Ф. Ф. Ерісмана, деякий час працював у Одесі, потім очолював (1918—1929) кафедри загальної та військової гігієни Військово-медичної академії. Він автор підручників і посібників з гігієни, таких як «Основы гигиены», «Практические пособия по методам санитарных исследований» та ін., редактор журналу «Гигиена и санитария». Велику увагу Г. В. Хлопін приділяв розробці методів санітарно-хімічних досліджень, питанням гігієни водопостачання, охорони чистоти водойм, житла, гігієни харчування тощо.

У Росії не існувало загальнодержавної системи санітарного нагляду. Однак вже в 70—80-і роки XIX ст. в Петербурзі, Москві, Києві, Пермі, Одесі, Казані і деяких інших губернських містах створюються санітарні комісії, санітарні станції, з'являються перші санітарні лікарі. В їх середовищі були видатні спеціалісти, активні громадські діячі, які зробили великий внесок у розвиток гігієни і санітарії (
І. І. Моллесон, П. П. Белоусов, Є. О. Осипов, Д. П. Нікольський, С, Н. Ігумнов, П. І. Куркін, С. М. Богословський, В. О. Левицький, О. В.Погожев, Є. М. Дементьев, Д. Н. Жбанков, П. О. Песков, В. О. Португалов, В. В. Святковський та ін.).

Перший російський земський санітарний лікар І. І. Моллесон (1642—1920) вважав, що одним з головних завдань земської санітарної організації є «... вивчення всіх впливів середовища, які діють не безпосередньо, а поступово, підточуючи здоров'я людини». Обов'язковим елементом діяльності санітарного лікаря, як рекомендував І. І. Моллесон, має бути складання медико-географічних (санітарно-топографічних) описів місцевості, які в XIX ст. стали поширеними і багато в чому сприяли об'єктивній оцінці впливу природного середовища і санітарного благоустрою населених міст і територій на рівень захворюваності і смертності населення.

Значного поширення в цей час набули статистичні методи дослідження, основоположниками яких були П. О. Песков, Є. О. Осипов, П. І. Куркін, О. В. Корчак-Чепурківський. Ці методи характеризували фактичний санітарний стан населених місць, рівень захворюваності і смертності в них, оцінювали ефективність профілактичних заходів.

У своїх роботах В. В. Святковський («Фабричный рабочий», «Исследование здоровья русского фабричного рабочего», 1889, «Фабричная гигиена», 1891), О. В. Погожев («Материалы для историй фабричной медицины в России», 1892), Д. П. Нікольський («Рабочее движение в связи с врачебно-санитарными условиями труда на фабриках и заводах», 1906) висвітлювали тяжкі умови праці робітників і оцінювали вплив цих умов на їх здоров'я.

Додержуючись традицій і думок видатних російських демократів і вчених-медиків, передові санітарні лікарі Росії свою діяльність розглядали і здійснювали як один з найважливіших напрямів охорони здоров'я населення, підкреслювали потребу єдності лікувальної і профілактичної медицини. Добру пам'ять лишив про себе санітарний лікар із Тули П. П. Бєлоусов (1856—1896), якому у місті встановлено пам'ятник. І. І. Моллесон (1842—1920) Слід відзначити, що хоч у Росії в дореволюційний період провадилися певні профілактичні заходи, санітарно-епідемічна ситуація в цілому була досить напруженою. Незадовільним був санітарний стан багатьох населених місць. За період з 1900 по 1914 р. в Україні щорічно реєструвалось понад 2 млн випадків інфекційних хвороб, у тому числі таких, як холера, натуральна віспа. Незважаючи на це, кількість санітарних лікарів була мізерна; в 1914 р. їх було тільки 98, з них 7 епідеміологів. Санітарні організації (слабкі за структурою, погано обладнані) були тільки в 7 із 9 існуючих тоді в Україні губерній.

Значно розширились та отримали правове обгрунтування можливості профілактичної медицини після завершення громадянської війни 1917—1920 pp. Не дивлячись на труднощі, які виникли в господарстві країни після цієї війни, здійснюються перші кроки щодо створення санітарного законодавства і організації державного санітарного нагляду, проводяться масштабні оздоровчі й профілактичні заходи.

Рада народних комісарів РРФСР 15.09.22 прийняла Декрет про санітарні органи республіки, яким законодавчо були сформульовані основні положення про санітарну службу, вказані її права й обов'язки. В Народних комісаріатах охорони здоров'я РРФСР і УРСР організовуються санітарно-протиепідемічні відділи, ведеться пошук оптимальної структури і форм діяльності установ санітарно-епідеміологічної служби. Першим завідуючим таким відділом в Україні з 1920 по 1922 р. був відомий гігієніст В. Г. Соболев, який у наступні роки проводив велику науково-організаційну та викладацьку роботу з гігієни, зокрема в Харкові.

У 1922 р. на з'їзді санітарних лікарів України О. М. Марзєєв подав ідею організації санітарно-епідеміологічних станцій (CEC) на місцях як основної ланки санітарно-епідеміологічної служби (перша СЕС була створена в 1922 р. в Гомелі). Незабаром (1927) в УРСР, а згодом на всій території колишнього СРСР були створені районні, міські й обласні СЕС.

З 1922 р. почав виходити науково-практичний журнал «Гигиена и санитария» (перші 10 років він називався «Гигиена и эпидемиология»). У Москві, Ленінграді, Києві, Харкові й інших містах організовуються науково-дослідні інститути і кафедри гігієнічного профілю. У 1930 р. у Харкові був створений санітарно-гігієнічний інститут (у 1934 р. його перетворено на факультет Харківського медичного інституту). З 1931 р. спочатку в Києві, а потім і в Одесі були відкриті санітарно-гігієнічні факультети медичних інститутів.

Основним змістом роботи санітарно-епідеміологічної служби в 20—30-і роки була ліквідація тяжких санітарних наслідків громадянської війни, розробка і застосування рекомендацій щодо будівництва і реконструкції населених місць, вивчення і оздоровлення умов побуту, праці робітників металургійної, гірничодобувної й інших галузей промисловості, санітарний нагляд за будівництвом і експлуатацією водопровідно-каналізаційних споруд, очисткою населених місць, охороною чистоти повітря тощо. Велика увага приділялась підвищенню гігієнічної освіченості населення, створенню санітарного активу.

Залучення санітарних лікарів до вирішення практично всіх принципових питань з проектування, реконструкції й будівництва населених місць, промислових підприємств, навчальних закладів, організації громадського харчування, оптимізації умов праці і побуту стало звичайною нормою діяльності державних підприємств і установ. У зв'язку з великим обсягом промислового і громадського будівництва, для забезпечення запобіжного санітарного нагляду за ним у 1933 р. була створена Всесоюзна державна санітарна інспекція (ВДСІ).

У 30-і роки склалась добре продумана система державного санітарного нагляду, що функціонувала на науковій основі і мала реальні права. В ній почали працювати спеціально підготовлені на санітарно-гігієнічних факультетах медичних вузів лікарі-гігієністи й епідеміологи.

Організаційно становлення санітарно-епідеміологічної служби країни, формування профілактичного напряму охорони здоров'я відбувалось за безпосередньою участю таких лікарів-організаторів охорони здоров'я, як М. О. Семашко (1874—1949), 3. П. Соловйова (1876—1928). Успіхи санітарно-епідеміологічної служби в цей період значною мірою пов'язані з діяльністю вчених-гігієністів, серед яких особливої уваги заслуговують О. М. Сисін і О. М. Марзєєв.

О. М. Сисін (1879—1956) закінчив медичний факультет Московського університету. В студентські роки брав участь у революційному русі, був арештований. Працював лікарем у Саратовськії та інших губерніях, а з 1913 р.— санітарним лікарем Москви. О. М. Сисін — перший начальник санепідвідділу Народного комісаріату охорони здоров'я РРФСР, професор гігієни 1-го Московського медінституту, дійсний член АМН СРСР, засновник і перший директор Інституту загальної і комунальної гігієни АМН СРСР (зараз — їм. О. М. Сисіна), автор двох підручників із загальної та комунальної гігієни.

О. М. Марзєєв (1883—1956) — випускник медичного факультету Московського університету. Працював земським санітарним лікарем на Україні, в період першої світової війни — військовий лікар. О. М. Марзєєв — начальник санепідвідділу Наркомздоров'я CРСР, засновник і редактор журналу «Профилактическая медицина» (1923), ініціатор і пропагандист створення СЕС як основного функціонального підрозділу санепідслужби. Дійсний член АМН СРСР. З 1931 р. О. М. Марзєєв був директором створеного за його ініціативою Українського інституту комунальної гігієни (зараз Київський інститут загальної і комунальної гігієни ім. О. М. Марзєєва) і водночас завідуючим кафедрою гігієни Українського інституту вдосконалювання лікарів і кафедрою комунальної гігієни Харківського медичного інституту. З 1944 р. він завідував кафедрами комунальної гігієни Київського інституту вдосконалювання лікарів і Київського медичного інституту. Автор першого підручника з комунальної гігієни, багатьох книг з проблем комунальної гігієни. Перший голова Українського наукового товариства гігієністів.

Велику науково-педагогічну і практичну роботу в окремих галузях гігієни і санітарії провели в передвоєнні роки А. В. Мольков, В. О. Левицький, С. Г. Каплун, 3. Г. Френкель, М. К. Ігнатов, В. О. Углов, О. П. Молчанова, П. Є. Калмиков, Ф. Г. Кротков, М. Ф. Галанін, О. О. Мінх, А. А. Летавет та ін.

У період Великої Вітчизняної війни завдяки чіткій роботі санітарно-епідеміологічної служби, праці цивільних і військових санітарних лікарів та епідеміологів (серед них було багато українських учених-гігієністів і лікарів), не дивлячись на важкі умови і фактори, які могли викликати захворювання (переміщення великої кількості населення, погіршання санітарно-побутових умов, харчування, водопостачання тощо), ні в армії, ні серед цивільного населення не було великих епідемій і в цілому зберігалось санітарне благополуччя.

Швидка й інтенсивна ліквідація несприятливих у санітарному відношенні наслідків війни, відновлення зруйнованих міст, сіл, промисловості, сільського господарства в тимчасово окупованих регіонах, перспективні плани розвитку економіки, народного господарства, культури, освоєння нових територій поставили перед гігієнічною наукою і санітарною практикою якісно нові завдання.

Якщо в довоєнні роки головним об'єктом наукового вивчення і практичної діяльності гігієністів були переважно санітарно-технічніаспекти охорони здоров'я і оздоровлення навколишньою середовища, то в нових умовах актуальнішим стало завданий вивчання та гігієнічного регламентування впливу на здоров'я населений окремих чинників навколишнього середовища та їх комплексу  умовах науково-технічного прогресу. Виробництво і все зростаюче використання нових хімічних речовин і сполук у сільському господарстві, промисловості, будівництві, побуті зробили обов'язковим вивчення закономірностей транслокації цих речовин у біосфері, виявлення особливостей канцерогенного, алергенного, мутагенного та інших видів їхнього впливу на людину. Актуальною стала проблема гігієнічного нормування вмісту різних речовин в атмосферному повітрі, грунті, воді, харчових продуктах, повітрі приміщень.

У зв'язку з практичним використанням атомної енергії та інших джерел іонізуючого випромінювання інтенсивного розвитку набув новий розділ гігієни — радіаційна гігієна. Створюються спеціальні інститути і кафедри, які займаються розробкою питань радіаційної гігієни, в структуру ряду санітарно-епідеміологічних станцій вводять відповідні підрозділи та лабораторії.

Велике поширення і соціальне значення серцево-судинних, онкологічних та інших захворювань неінфекційної природи зумовило потребу виявлення і гігієнічного вивчення всіх екзогенних чинників їх виникнення та перебігу. Творче співробітництво гігієністів і онкологів дозволило одержати нові дані відносно джерел і наслідків забруднення атмосферного повітря й інших об'єктів навколишнього середовища поліциклічними вуглеводнями та іншими хімічними канцерогенами, узагальнити принципи регламентації вмісту їх у повітрі, грунті, воді.

Об'єктом гігієнічних досліджень стали такі чинники навколишнього і виробничого середовища: електромагнітне випромінювання, шумовібраційні впливи, зміни погодно-кліматичних умов тощо.

На підставі нових наукових підходів і в тісному зв'язку із зашлом практичної охорони здоров'я активізувалося вивчення питань з проектування та експлуатації лікувально-профілактичних установ, очистки стічних вод при різному рівні благоустрою об'єктів, мікроелементного складу води, грунту, харчових продуктів, параметрів мікроклімату, повітряного середовища виробничих і житлових приміщень, використання ультрафіолетового випромінювання з профілактичною метою. Велику увагу приділяють проблемам гігієни села і праці робітників сільського господарства, розвиваються дослідження, пов'язані з освоєнням територіально-промислових комплексів, космічного простору, впровадженням нових технологій.

Науковою розробкою цих питань гігієни в 50—80-і роки активно займались відомі російські гігієністи Ф. Г. Кротков, В. О. Рязанов, С. Н Черкаський, Р. А. Бабаянп, А. А. Летавет, О. О. Міих, Г. Н. Сердюковська, Г. І. Сидоренко, І. Р. Ізмеров, Г. І. Румянцев, Ю. П. Пивоваров, П. О. Золотов, К. А. Буштуєва, Г. В. Селюжицький, Є. В. Штанников, Ю. О. Кротов, їх численні учні та співробітники.

Значний внесок у розвиток гігієнічної науки та викладання гігієни зробили українські вчені: О. М. Марзєєв, В. К. Навроцький, Л. І. Медведь, Є. Г. Гончарук, М.І. Шандала, Ю. І. Кундієв, Г. X. Шах-базян, В. 3. Мартинюк, В. М. Жаботинський, С. С. Каган, М. К. Вітте, П. І. Бараннік, Р. Д. Габович, Д. М. Калюжний, С. С. Познанський, О. О. Навакатікян, І. М. Трахтенберг, В. Д. Ванханен, М. П. Воронцов, І. І. Даценко, А. М. Шевченко, М. В. Гринь, М. М. Паранько, М. М. Надворний, Б. М. Штабський, О. П. Столмакова та ін.

Сучасний етап розвитку гігієни характеризується зростанням її ролі в загальній системі заходів щодо збереження і зміцнення здоров'я населення. Основним завданням наступних наукових досліджень і практичної санітарної діяльності є глибоке і всебічне вивчення характеру і закономірностей комплексного впливу чинників навколишнього середовища і способу життя на здоров'я людини в умовах науково-технічного прогресу. При цьому основну увагу слід приділяти проблемам регламентації загального впливу чинників навколишнього середовища різної природи, обгрунтуванню і впровадженню рекомендацій з особистої гігієни і здорового способу життя, урбанізації екології, ефективності первинної профілактики найпоширеніших захворювань, розробці основ сучасної теорії гігієни, удосконаленню професійної підготовки лікарів-гігієністів.


Категорія: Розвиток гігієни | Переглядів: 8728 | Додав: cystitis | Теги: Історія становлення та розвітку гіг | Рейтинг: 3.7/3
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: